МАРІЯ ЧУБІКА: ДЛЯ ДІТЕЙ І ПРО ДІТЕЙ

«Скільки праці,

 Скільки серця

 Автори приклали

            І для тебе,

            Любий внучку,

            Книг надрукували».

Марія Чубіка

«Дитячий письменник – післанництво, Богом дане, писати для дітей – священна служба, що до неї треба вдягати ризи на себе…» – такі чудові слова про роль дитячого письменника сказала Катря Гриневичева на І-му з’їзді Об’єднання працівників дитячої літератури, що відбувся ще в 1946 році в Німеччині.

Книгу завжди вважали особливим педагогічним засобом у вихованні дітей. Серед педагогів XIX ст. була поширена думка, що дитяча книжка може бути визна на тільки тоді, коли навчатиме доброму і корисному. Цікава думка і відомого українського

письменника Івана Франка, який у журналі «Друг» (1876 р.) зазначав, що для дітей слід писати твори, які збуджують розум, облагороджують почуття, будять одночасно розум і дух і становлять, таким чином, здоровий поживок для душі.

«Для дітей книжка має велике, інколи найваж ливіше значення: вона їх радість і горе, – зазначав О. Чепа, – книжка у відповідних умовах є чи не самим природним і значним засобом виховання, розвитку та освіти: вона якщо не створює із дитини людину, то допомагає їй стати такою».

Майже всі письменники, педагоги і просвітителі вважали, на наш погляд, справедливо, що писати для дітей надзвичайно важко. Потрібно мати особливий талант писати про прості речі, на прості теми і при цьому доступно для дитячого розуміння.

Здається, що Марію Чубіку Господь Бог обдарував оцим особливим талантом – творити дитячу літературу, писати твори, які збуджують розум і дух, вкраїнський дух дитини. Бо в її творах, як зізнається сама письменниця, діти «пізнають навколишній світ, вчаться розуміти його, прислухаючись до співу пташок, дзюрчання вод, перешіптування трав і квітів, музики дощу, шуму буйного вітру, шурхотіння осіннього падаючого листя, спостерігаючи за грайливістю промінців ранкового сонця чи за плавбою хмаринок по безкрайому океані неба…». В творах Марії Чубіки діти зутрічаються з «різними життєвими ситуаціями, що виникають у стосунках з дорослими, друзями і колегами…». Герої її оповідань «переживають не вдачі й тішаться здобутками».

Марія Чубіка присвятила своє життя «священній службі» ще з 1966 року, коли закінчила український педагогічний ліцей в місті Сігеті, «вдягла ризи на себе» і вірно прослужила на просвітницький ниві, виховуючи молоді покоління в українському дусі, засіваючи в душу своїх учнів любов до рідної мови, до рідного українського роду, до української культури.

Марія Чубіка розуміє дитячу психіку, саме то му вона переконана, що її твори допоможуть дітям «краще розібратися у людських від носинах, навчитись цінувати материнську турботу і поважати батьківські повчання, шанувати свій народ і най цінніші його скарби: мову, звичаї і традиції».

Ще в 2002 році, коли появилася перша збірка поезій і оповідань для дітей Марії Чубіки «На кри лах дитинства», Степан Ткачук писав у перед мові: «Твори Марії Чубіки – маленькі шедеври, що ущасливлюють та примушують усміхатись читачів, незалежно від їхнього віку (…), зворушують, надихають і зцілюють духовно тих, хто читає їх».

Минулого року (2009) появилася друга збірка оповідань і казок для дітей Марії Чубіки «Дитинства очі волошкові», в якій так само, як і в першій, письменниця домагається закорінити в молоді серця віру в себе самих та велику довіру до школи і до

вчителів.

Герої Чубічиних оповідань ніколи не забувають своїх вчителів: маленький Семенко з оповідання «Семенко», який не хоче йти додому, бо хоче зістатись сином вихователь ки, в якої немає хлопців, а тіль ки дівчата, «ставши учнем початкової школи, а потім гімназистом, кожного року на 8 березня приносив своїй колишній виховательці букет квітів». Так само Дмитрик і Павлик з оповідання «Приємний сюрприз» разом зі своїми однокласниками підготовляють приємний сюрприз старенькому самотньому вчителеві, який «сам стрічав весну, коли рожево-червоний цвіт прикрашав персикові гіл ки…».

Але й вчителі не забувають про своїх учнів, дбають, переживають і моляться Богу за них: «Я переживала за Світланку, яка залишилась в лікарні для аналізів, і молила Бога, щоб допо міг дівчині», – зізнається вчителька з оповідання «Врятований зір», яка ра зом зі своїми учнями іде аж до Клужу, щоби бути разом зі Світланкою у вирішальний для неї момент, коли дівчинці лікар знімає пов’язку з очей. І в оповіданні «Дороги снігом замело» вчителька турбується про свого учня-першокласника: коли той

простудився і захворів, вона відвідує його.

Оповідання Марії Чубіки – це уроки про любов до ближнього, про доброту душі, в яких майже завжди добро перемагає зло і все закінчується щасливо. Її герої – вчителі,

викладачі, учні, односельчани, – всі разом, допомагають тим, хто знаходиться в біді, як

це бачимо в оповіданні «Подаруй частину серця», в якому хворому на серце Петрику стараються допомогти його колеги. Під керівництвом добродушної викладачки музики вони готують спектакль, з яким виступають в рідному та у навколишніх селах, збираючи кошти для Петрика на операцію в Німеччині.

Чи в оповіданні «У рідному селі», в якому багато добрих людей ви силають у сігетський банк гро ші для Леночки, яку може врятувати тільки складна операція. В оповіданні «І проростуть зимою паростки лю бові» учні організовують виставку-продаж власних робіт, а зібрані кошти дарують стареньким немічним людям.

В деяких оповідданнях зустрічаємо і непослухняних «героїв», як Михайлик та його дру зі, які без відома батьків ви рушають «слідами відважних опришків», щоб віднайти скарб, який «горить» раз у рік – опівночі на Воскресіння Христове. Чи Михайлик з оповідання «Не грайтесь з вогнем», який, бавлячись батьковою запальничкою, підпалює сіно в оборозі. Але зустрічаємо і героїв, які рятують від пожежі стару жінку з дитиною.

Марія Чубіка пише для дітей за покликом серця, вона розуміє дітей, вміє поринати у світ їхніх інтересів із спостережливістю, художнім чуттям мови і талантом може переносится в їхні душі.

«ЗАГЛУХЛИЙ ДЗВІН» МИХАЙЛА МИХАЙЛЮКА

Untitled

«Спогади, спогади –

Спалахи болю».

М. Михайлюк

У романі «Бляшаний барабан», який шокував спочатку Німеччину, а опісля весь світ, Гюнтер Грасc пише: «Я починаю задовго до себе, оскільки ніхто не сміє описувати своє життя, якщо він не володіє достатнім терпінням, щоб перед тим як намітити віхи власного буття, не згадати, на худий кінець, хоч половину своїх дідів і бабок…»

Михайло Михайлюк володіє не тільки достатнім терпінням, а й рідкісною майстерністю, з якою він, мов пензлем, змальовує портрети своїх рідних дідів і бабок, батька і матір, односельчан і вчителів, друзів і ровесників, a цi портрети переростають у святі ікони чарівного дитинства і прекрасної молодості, бо людина двічі живе: раз у дитинстві, а вдруге у спогадах про нього. «Читати «трафунки» Михайлюка, – пише Іван Ковач, – це прочитувати характери і долі, одним оком радіти, іншим ронити сльози…». Воно так і є, бо читаючи твори-«трафунки», переконуєшся, що письменник змалечку пізнавав всі премудрості сільського буття, навіч бачив яскраві типи його мешканців, захоплювався їхньою соковитою мовою, в якій часто озивалась дотепність народного гумору, і саме тому його твори насичені гумором, який віддзеркалює просту і щиру душу селянина.

Головне джерело гумору в творах письменника це любов до рідного краю, насамперед – свідома любов до людини, бо як казав Остап Вишня: «Право сміятися

із своєї, рідної людини, дає любов».

Одні з Михайлюкових персонажів сумно-наївні, як його бабця, котра молиться і хреститься: «Pаз наліво – Христу, раз направо – Богородиці, а раз посередині цісарю», бо «…цісар, то святий! Він не як ті антихристи, безбожники, котрих ти мені у книжці показував. То святий…». Вимовлені з болем і розпукою її слова мають чарівну силу: «… наче щось зламалося у моїй дитячій душі, і чи не вперше я засумнівався у вірі у тих нових богів, яких нам нав’язували шкільним вихованням з червоною краваткою на шиї…» – зізнається автор, якого вчили в школі, що «всі цісарі, королі – кровопивці, гнобителі бідного народу» («Невже і цісар святий?»). А ще вчили їх, що «без попа і бога в нас рівна дорога». Чи не тому він не сміє скласти у домашньому завданні речення: «Тато робить хрести», а тільки «Кінь пасе; Корова пасе»; за що був радий і гордий, бо він вже не був якийсь там «рус», а українець, бо «волохи говорили по-волоськи, євреї – «по-жидівськи», німці – по-німецьки, поляки – по-польськи, та майже всі вони знали «по-руськи», бо нас було більше. Більше, але хто це ми? Румуни називали нас русами (ruşi), а ми не називали себе ніяк» («Хто я такий, або перше моє українське речення»).

Інші персонажі іноді кумедні, комічні, смішні, зате оригінальні, бо виписані з теплотою і любов’ю, добре відомі кожному читачеві, який виріс на селі. Це вуйна Линця, яка вичікує Марічку, що «видно, десь забалакалась, бо рот в неї, як терлиця, а язик, як праник. Поки комусь кісточки не перемиє, то й волами не зрушиш з місця». Чи як коваль, який кожного разу в «послідній раз» розповідає своїм побратимам по чарці, як олень пішов до корчми «за пивом», а вони – «лапайдухи», «гаспиди», «невірники», «тумани», «мацьорники кримінарські», «слизняки паршиві» не можуть докмітити, де у його розповіді кінчається правда, а де починає вигадка. Чи гулящий господар Бойчук, до якого «багатство нізащо не липло», бо «жив без жури», маючи своє життєве кредо: «всеодно на той світ нічого не візьмеш, хіба горб, що на плечах! А я собі – вільна птаха!». Його гризе oдне: «не має на обійсті криниці», а «зле око» сусіда Мандюка, до

криниці якого ходила по воду баба Марія, «наче по свою загибіль», бо сусід наче рахував з-за плота «кожне зачерпнуте з його криниці відро, кожну ступню, яка толочить стежку на його городі». Тоді пригадував собі, що і на його господарстві є криниця, і рахуючи та обдумуючи, як би полагодити її, дивується, «який з нього господар веледний, а Мандюк одне ніщо зі своєю криницею». Чи скупий, що навіть кусні хліба і ложки борщу лічить, коли обідає, Ілаш Мандрик, який ніяк не може зрозуміти, чому малий годинник, «трішки більший від нігтя на великому пальці» коштує кілька сотень або й цілу тисячу, коли «великий, як два кулаки, сотка». «Шахрайство! Нема правди на світі – лупили колись пани бідного чоловіка, луплять тепер і „товариші“», – скаржиться сусідові. Чи Гнат, який не хоче «фалитися роботою, як дурень грейцарем», хоча і наробився, не заперечує, але зате горівка на його столі ніколи не бракувала, ніколи!

Або «цибатий, чубатий і носатий» Туньо, без якого «на Толіченьці данець – не данець, а одне тьху!..».

Смішною постає перед нами і постать Тейка, але чомусь мені пригадуються слова Шевченка, якими він звернувся до Гоголя: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже». Сміятися чи плакати з бідного Тейка?.. «Низькорослий, миршавий, клишоногий, з надмірно довгими руками з розчепіреними пальцями, котрими, здавалося, пригнувшись, готовий був повсякчас щось поцупити». «Недогодований» – для незлобивих людей, котрі співчували йому; «недороблений» – для мудрагеликів; «шмаркач» – для парубків, які приймуть його у данець тільки тоді, як поставить «два ока первака від Іцика, а не смердючої бурякової самогонки». Але в Тейка «у кишенях вітер віє-гуляє». Цілу зиму пиляє дрова, щоб на чоботи заробити, «бо який то парубок без чобіт?», а опісля чистить в місті єврейські нужники – «роботу, на яку послідний жебрак не погодився б», щоб заробити на могорич парубоцькій кумпанії, яка кінець-кінцем приймає його, підкидаючи тричі угору під вигуки «Гуррра!» тільки для веселої забави. І ось, Тейко у чоботях, «зліплених» сільським полатайком Мудраком «з майже перетлілих солдатських, що валялися на поді», завертівся у «тропочіці» з першою ліпшою дівкою під регіт парубоцтва. Бідного Тейка навіть до війська не беруть. «Де такому ґвер носити та всю амуніцію?». Дали цидулу – «сиди дома, підростай і відгодуйся». Та йому байдуже до тих, які глузують з нього, навіть хизується своєю цидулою: «Мой, такий папірець лиш мій дід за Австрії мав!». Не пощастило Тейкові і оженитися. Хоча дівка була «висока, як драбина, худа, мов ялова корова, жилава, як скручений утроє воловід». Та старий скупий Мукосійник наказав переспілій доньці: «Цей буде твоїм чоловіком, за два місяці справимо і весіллє!». Але дівка так розреготалася, що аж шибки задрижали: «Оцей здохляк? Та його ні в ліжко, ні в колиску!».

Мудрагелик не слухається поради лікаря, «бо він не малий, сам знає, що має робити», і випиває відразу все лікарство: «Чому мушу мучитися цілий місяць, коли міг би збутися біди відразу?»; чи Василь Ірічук з Пержолівки, який не хоче продати Кулуньові голубів «ні за які гроші», бо той назвав їх «самець і самиця», а не «голуб і голубка».

З уміння вивірено розставляти мовні та ситуаційні акценти, відтворювати дух та атмосферу людських взаємин і вибудовувати сцени правдиво, з великою достовірністю і теплим гумором відтворювати діалоги, народжуються буковинські герої творів Михайла Михайлюка.

Одним з таких героїв постає перед нами Їлько-мулєр, батько письменника, якого люди поважали, «бо, дивись, минув якийсь рік, а мулєр Їлько купив ще один кавалок поля, та не десь на ґлимеях, а при дорозі, – якраз на хату». І хочай «поза очі називали скупіндряком», але він готовий був би дати і тисячу леїв (за таку суму можна було корову купити) «лиш би врятувати того пса». Він запрошує придуркуватого напівжебрака Іванцєка до своєї хати на порцію горівки, і не будь-як, а : «Зробіть мені ласку, пане Іване!», бо Їлько не забув, що той «колись господарем був, дві пари волів мав, у червоних чоботях ходив. Але погорів і…». Не жаліє ні горівки, «тої чужої, привезеної сином з Букурешт», аж три порції наливає «хитрому» Іванчику, хоч сам смакує тільки «по капельці, бо дорога дуже».

Щоб творити такі вражаючі, талановиті твори, потрібне глибоке знання народного життя, психології селян, та у автора вистачає їх, бо признається сам: «А мені, селянському сину, який підлітком і в молоді роки робив коло землі, – орав, сіяв, молотив, возив пшеницю до млина, – як купую хлібину, завжди пригадується, який зажурений був батько, коли у нас на столі появився вперше куплений, а не випечений

матір’ю хліб».

Видатний прозаїк, поет, журналіст, літературний критик, Михайло Михайлюк широко відомий в Румунії, Україні і в українській діаспорі. Перед нами тепер, після двох романів і збірок поезії, прози, публіцистики та літературної критики, свіжа його книжка «Заглухлий дзвін».

ДАВИДОВІ ПСАЛМИ» У ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ТА МОЛДАВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА ДОСОФТЕЯ

sevcenko_taras mitropolitul-dosoftei

Псалом – це один із святкових жанрів релігійної ліріки. Латинське слово «religio» походить «religare» і означає відновлення синкретичного зв’язку людини та довколишнього світу. Тому релігійність містить у собі як відповідне світобачення кожної людини, так і зумовлене ним ставлення до природи та до інших людей. Релігійна людина не лише вірить у Бога, а й віддає Йому шану у вигляді різних жертвоприношень: посту, обрядів, молитов, пісень і т. д.

Псалом, по-перше, є релігійним особливим оспівуванням та похвалою, а по-друге, інтимізованою розмовою з Богом, тому його змістом може бути прохання (молитва) або прославлення. Від самого свого виникнення псалми вирізнялися розмаїтою жанровою семантикою: хвалебні псалми, псалми-плачі, псалми царські, псалми вдячності та покаяння. Тому широкою є гама емоцій, явлених у псалмах: від радості до розпачу, від розважливої медитативності до екстатичного захвату.

Поставши у часопросторі юдейської історії та релігії, псалми значно трансформувалися у молитовній практиці християн. Символіка юдейського псалма (рослинна, тваринна тощо) отримала ширше тлумачення, а його мотиви та сюжети інтерпретуються на ґрунті національних історій і культур.

Дослідниця біблійних тем у творчості Т. Шевченка І. Бетко зауважує: «У духовному житті українського народу власне Псалтир з найдавніших часів відіграв виняткову роль. Як важлива складова християнської літургії, він належав до тих богонатхненних книг, з яких в Україні починалося знайомство з Біблією. Разом з тим

вплив Псалтиря виходив далеко за релігійнодуховні межі, сягаючи найсокровенніших сфер народного побуту. Псалтир читали над померлим; з нього вчилися грамоти…»

Ідея переспіву «Давидових псалмів» належить французькому протестантському релігійному реформатору Жану Кальвінові, засновнику кальвінізму (1509-1564), але перший вдалий переспів належить французькому поетові і перекладачу епохи Ренесансу Клеману Маро (1496-1544), великому противнику релігійного фанатизму, який боровся за свободу совісті й гідності особистості. В 1538 році він перекладає «Давидові псалми», яким судилося найдовше життя, адже вони ввійшли до протестантського молитовника як канонічні версії псалмів. Та Клеман Маро перекладає і переспівує тільки 50 зі 150 віршів. Перший повний переклад і переспів Давидових псалмів належить насліднику Жана Кальвіна, швейцарському реформатору Теодору Безі (1519-1605). Також в 1577 році великий польський поет і драматург Ян Кохановський (1530-1584) переклав на польську мову «Psałterz Dawidów» («Давидові псалми»), які мали велике значення у розвитку літературної польської мови і віршової

техніки. За прикладом польського поета Симеон Полоцький (1629-1680) вперше в московській поезії переклав віршами «Псалтирь рифмотворная», яка 1680 р. була надрукована у Верхній друкарні, а в 1685 р. покладена на музику дяком Василем Титовим. Новизна літературного починання Симеона Полоцького оцінена представниками традиційної московської культурної свідомості як зазіхання на священність «богонатхненного» тексту. «Псалтирь рифмотворная», яку Ломоносов назвав серед інших книг «вратами своєї вченості», поклала початок багатої традиції віршованих перекладів псалмів XVIII-XIX ст. Слідом за ним повні віршовані переклади виконали Василь Тредяковський і Олександр Сумароков, протягом ХІХ століття псалми з’явилися у перекладах Василя Жуковського, Федора Глінки, Миколи Язикова,

Олексія Хомякова, Льва Мея, а на початку ХХ століття цьому жанру віддали данину Валерій Брюсов, В’ячеслав Іванов, Федір Сологуб та інші автори російського символістського напрямку.

Серед всесвітньо відомих перекладів «Давидових псалмів», поруч «Psałterz Dawidów» Яна Кохановського та інших вищезгаданих перекладів-переспівів, знаходиться і «Псалтир Св. Пророка Давида» (1673 р.) молдавського Митрополита Дософтея, а також «Псалтир» або «Книга хвали Божої» (1871 р.) Пантелеймона Куліша.

Дімітріє Баріле (1624-1693), відомий під ім’ям Дософтей, – молдавський Митрополит, політичний діяч, учений, поет і перекладач, який навчався при монастирі Трьох Ієрархів у Яссах, а пізніше вивчав гуманітарні науки та мови у Львівській братській школі, відновник книгодрукування в Молдові (очолюючи групу молдавських боярів, що прагнули зближення із Росією, брав участь у переговорах 1674 і 1684 років про перехід Молдавського князівства в російське підданство; у 1683-1684 роках проживав у місті Стрию, нині Україна; у 1686 році він переїхав до Польщі, де й залишився до кінця свого життя), читаючи польський переспів Яна Кохановського «Давидових псалмів», береться теж за повний переклад румунською мовою, який виходить з-під друку 1673 році в польському місті Унійов.

«Митрополит Дософтей був мудрою людиною, розмовляв грецькою, латинською, слов’янською та іншими мовами, мав глибокі знання, бо читав багато, і глибоковіруючим та богобоязливим був, благий, мов ягня, такої людини не було в той час у нашій державі», – писав молдавський літописець Йон Некулче (1672-1745).

У своїх переспівах «Давидових псалмів» всі автори шукали аналогій, які б найбільше відповідали їхньому ідеалу, ідеалу вільної, духовно-досконалої особистості, яка шукає гармонії із самим собою і навколишнім світом. Володимир Антофійчук, про-

фесор, доктор, завідуючий кафедри української літератури Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, пише «… мотиви складного, а то і трагічного буття єврейського народу були цікавими для поетів з огляду на те, що вони сприймалися як своєрідні архетипи, які, так чи інакше, мають повтори в історії усієї

земної спільноти. Водночас вони розглядали її як матеріал націо-творчого процесу і засіб пробудження національної історичної пам’яті. (…) Що стосується української літератури, то тут найпоказовішою видається творчість поета Тараса Шевченка, який сприймав псалтир, а з ним всю біблію, перед усім, як святе письмо, а по-друге, як геніальну пам’ятку світової культури»[1].

Так, мотив вавилонського полону став ключовим у Псалмі 136-му, в переспіві Т. Шевченка, будучи ототожненим з поневоленням України:

На ріках круг Вавилона

Під вербами, в полі

Сиділи ми і плакали

В далекій неволі.

В оригінальному тексті Псалтиря це один із найдраматичніших псалмів, який, безсумнівно, впливав на почуття поета, котрий чекав визволення свого народу з-під ярма неволі. Мотив свободи народу стає лейтмотивом у творчості Шевченка, і в «Псалмах…» поет підкреслює його значення авторитетом біблійних прототекстів.

Звичайно, проблема свободи стосується також самого Т. Шевченка: у 136-му псалмі на тлі антитези воля-неволя йде мова про долю поневоленого митця, який не може творити в неволі:

Якої ж ми заспіваєм?

На чужому полі

Не співають веселої

В далекій неволі.

І коли тебе забуду, Ієрусалиме,

Забвен буду, покинутий,

Рабом на чужині.

Як і Тараса Шевченка, митрополита Дософтея з ранньої молодості цікавить доля свого народу, бо це ж його доля – доля вигнанця, доля того, який відчував, що переживе тугу за батьківщиною як екзистенційну травму, тому що майбутній митрополит мусів розлучитись з рідною Молдавією ще молодим, коли вчився у Львові, опісля змушений супроводжувати до Польщі Штефана Петрічейка Воде (1673-1675 рр.), так він і помер на чужині, на довгому засланні в польському краю, де прожив свої останні роки (1686-1693). «Волаючи у пустелі» у тональності псалмиста Давида, страждання якого перетворюється в його страждання, в страждання людини, якій судилось наприкінці ХVII ст. пережити занадто важкі випробування:

Vai, că voia mi-i amară,                    (Ой, гірка моя воля,

Ce m-am streinat de ţară,                  Бо відчужився я від краю,

Multă duc streinătate,                        Багато чужини несу я,

Asuprit de strâmbătate.                      Пригноблений кривдами.)

(Псалом 119)

Мотиви заслання, суму за рідним краєм, самітності, боротьби за волю, за звільнення рідного краю знаходимо на кожному кроці у віршованих псалмах, вони, мов та відкрита рана, постійно підживлюють вірші реальним людським стражданням.

Другий рівень поновлення священного тексту Дософтеєвих Псалмів – це його перетворення на сучасну авторові поезію із притаманною їй схильністю до конкретності, до великої кількості матеріальних деталей, зокрема візуального походження, відсутніх в оригінальному тексті. Посушлива, неродюча земля Юдеї, перетворюється на справжній рай молдавського села, де земля просто рясніє рослинністю. Наприклад, у 103 псалмі Дософтея трави буяють, скот випасається на м’яких зелених пасовиськах, зернини пшениці аж розпукаються, люди мають досить харчів, їм немає чого боятись лютої зими, вина теж мають, щоб розвеселити свої душі, і олії, щоб мастити волосся, і хліба, щоб не втратити сил і т.д.

Ці дві оригінальні поетичні території, автобіографія і безмежна конкретизація перетворюють Дософтеєві псалми в монумент бароккового багатства, яким любуємось і по сьогоднішній день.

Румунські дослідники дійшли висновку, що літературний вплив польського поета Яна Кохановського на Дософтея зовсім незначний. Псалтирь Кохановського коротший і дотримується тексту Вульґа́ти, латинського перекладу Біблії IV століття, здійсненого святим Ієронімом зі Стридону. Кохановський не виходить з теологічного сенсу псалмів, а про імпровізацію не може бути і мови. Дософтей не дотримується точності, акуратності «Давидових псалмів», наприклад, другий псалом у Дософтея налічує 54 рядки, на відміну від польського варіанту, який має тільки 36, третій псалом має 34 рядки в Дософтея, і тільки 20 в Кохановського, а дев’ятий у Дософтея має 120, а в Кохановського тільки 84.

У Шевченка ідея переспіву псалмів виникла восени 1845 р., коли він уважно перечитував Біблію. Псалтир поет знав добре ще з дитинства, бо за традицією, що сягає часів Давньої Русі, навчався через ці тексти грамоти. З багатьох причин «Давидові псалми» постали визначною подією не лише у творчості митця, а й в українській літературі й культурі загалом. За своїм задумом і його художнім утіленням цикл виступає одним із найвіртуозніших творів Шевченка у десяти ретельно відібраних псалмах (1, 12, 43, 52, 53, 81, 92, 132, 136 і 149 за церковнослов’янською нумерацією). У наступні роки, особливо після заслання, Шевченко вже неодноразово звертався до переосмислення біблійних мотивів, зокрема і псалтирних. Наприклад, 1859 р. він написав «Подражаніє 11 псалму», яке, готуючи «Давидові псалми» до друку (1860 р.), залишив, однак, поза циклом.

Відома румунська україністка М. Ласло-Куцюк та ін. дослідники наголошують на тому, що «Давидові псалми» в першу чергу виявляють релігійність поета, який знайшов у «Давидових псалмах» надійну моральну опору, вироблену систему етичних координат людського буття, в якій усіляке зло – звичайно, і суспільне – розглядається

як гріховний відступ від Божої правди.

На погляд Ірини Даниленко, Шевченкові «Давидові псалми» – визначний крок в утвердженні української поетичної традиції в контексті національної поезії, що має спільну загально-християнську пам’ять поетичного засвоєння та актуалізації старозавітного минулого. Завдяки саме Шевченкові в український літературний дискурс уперше був уведений «високий» жанр віршованого переспіву псалмів, що поет зробив глибоко органічно. Недарма П. Куліш, високо оцінюючи цей Шевченків цикл, написав у листі до М. Костомарова від 27 червня 1846 р.: «Вы говорите, что можно писать на этом языке только мужицкие повести. Но у вас перед глазами Шевченко, который выражает на этом языке и псалмы Давида, и чувства, достойные уст самого высшего общества».

Саме таким визначним кроком виявились і Дософтеєві «Давидові псалми» в румунській літературі. Дивопоява Дософтея як повністю сформованого поета та поява його «Давидових псалмів» в той час, коли румунська поезія ще не існувала як така, набирає пропорцій феномену, якого неможливо пояснити. Румунська поезія відкривається саме цим абсолютним шедевром, віршованими псалмами молдавського митрополита, просто важко уявити існування в другій половині XVII ст. такого твору,

який продовжує дивувати всіх його дослідників.

Якщо на основі Шевченкових «Псалмів» були здійснені віршовані псаломні переспіви П. Гулака-Артемовського, М. Максимовича, В. Александрова, О. Федьковича, С. Руданського, Я. Щоголева, П.Куліша, П. Грабовського, І. Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки, П. Карманського, Олександра Олеся, А. Кримського, Є. Маланюка та ін., Дософтей, на превеликий жаль, не залишив наслідників, які б продовжили переспіви псалмів.

У Тараса Шевченка художній простір «Давидових псалмів» вирізняється на тлі першоджерела промовистою тенденційністю. Наявність двох головних опозицій – «свій

праведний і свій нечестивий» та «знедолений свій» і «сильний чужий» (або «ворог») – відповідають провідній ідеї твору – ідеї політичної незалежності народу та суспільної злагоди на основі єдності національних інтересів і моральної досконалості (дотримування Божого закону) – що послідовно реалізується в циклі на всіх його поетико-семантичних рівнях, виявляючись в особливостях композиції.

Перший псалом Давида «Блажен чоловік» виконує функцію своєрідного підгрунтя для решти пісень Псалтиря, бо оспівує віру в закон Господній, дотримуючись якого, людина наблизиться до блаженства вічного життя. Цей псалом належить до історично-повчальних псалмів і описує дві дороги: щасливу праведних (1-3 вірш: «1. Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає,/ 2. але в Господа законі замилування має і над його законом день і ніч розважає./ 3. Він – мов те дерево, посаджене понад потоком водним, що плід свій дає у свою пору й що лист його не в’яне, і все, що чинить він, йому вдається.»), та злощасну дорогу грішних (4-6 вірш): «4. Не так безбожники. Вони – немов полова. Що вітер розвіває. 5. Тому безбожники на суді не остояться, ні грішники на праведників зборах. 6. Бо про путь праведників Господь дбає, а путь безбожників пропаде»).

Ось як звучить перший псалом «Блаженний муж на лукаву» у переспіві Шевченка: «Блаженний муж на лукаву/ Не вступає раду,/ І не стане на путь злого, І з лютим не сяде./ А в законі Господньому/ Серце його й воля/ Навчається, і стане він, як на добрім полі/ Над водою посажене/ Древо зеленіє,/ Плодом вкрите. Так і муж той/ В добрі своїм спіє./ (переспів 1-3 віршів, – дорога праведних) А лукавих, нечестивих/ І слід пропадає,/ Як той попіл над землею/ Вітер розмахає,/ І не встануть з праведними/ Злії з домовини./ Діла добрих обновляться,/ Діла злих загинуть» (переспів 4-6 віршів – дорога грішників). Головна ідея першого псалму – це Божий суд, згідно з яким визначальна опозиція «праведний-нечестивий» вирішується в ідеальному вимірі. Завдяки цьому псалму контраст між добром і злом стає лейтмотивом наступних як Шевченкових, так і Дософтейових переспівів.

«Давидові псалми», як і решта поетичних книг «Святого письма» («Пісня пісень», «Плач Єремії»), не римували і не римують в жодному з біблійних перекладів, як на українську, так і на інші мови світу.

Тоді навіщо римовані переспіви «Давидових псалмів»? – запитуються багато біблійних дослідників.

Професор І. К. Кіцімія (1908-1996) – історик літератури та фольклорист писав, що Давидові псалми є настільки красивими, що аж самі просяться до поетизації римованих строф. Вважається, що римовані переспіви «Давидових псалмів» робили тільки письменники, схильні до реформування.

Найвідоміший, найкращий і найхвилюючіший із 150 біблійних псалмів вважається 136 «Над Вавилонськими ріками» («Super flumina Babylonis»), який отримав нове життя в численних творах художньої літератури, варто згадати поему португальського поета Луїса де Камоенс (1524-1580) «Sôbolos rios que vão por Babilônia»; роман американського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури (1949) Вільяма Фолкнера (1897-1962) «Якщо я забуду тебе, Єрусалиме» (1939 – точна цитата Пс. 136, вірш 5); а також Принц Корвін в романі «Рушниці Авалона» американського письменника-фантаста Роджера Желязни (1937-1995) (лідер руху «Нової хвилі», в якій фантасти перенесли увагу з роботів та космічних кораблів

на людину і її внутрішній світ), цитує баладу, текст якої – «суміш трохи видозміненого 136 псалма і відомої дитячої пісеньки про Лондон, так само і головна героїня роману «Лілея» (1833) французької письменниці Жорж Санд (справжнє ім’я Амандіна Аврора Люсіль Дюпен), головна героїня співає цей псалом після свого чернечого постригу, замість покладеної по чину першої молитви черниці, і, щоб не забути, відомий сучасний роман славнозвісного бразильського письменника Па́ула Кое́льйо «Біля ріки Ріо-П’єдра сіла я й заплакала».

Тарас Шевченко, як і Митрополит Дософтей, як й інші відомі поети різних народів, не могли оминути 136 псалом «Над Вавилонськими ріками», який являє собою пісню єврейських вигнанців, що нудяться у вавілонському полоні після падіння Єрусалиму і руйнування Першого Храму, де вони перебували протягом 70 років після завоювання Ізраїля царем Навуходоносором у 586 р. до н. е. Перша частина псалма (1-6 вірш) виражає скорботу євреїв про втрачену батьківщину, а друга (7-9 вірш) – їхні надії відродити національну державу та релігію.

«Ріки вавилонські», що згадуються в псалмі, – це Євфрат, Тигр і, можливо, Ховар, який згадується у «Книзі пророка Єзекіїла», на пустельних берегах цих річок оплакували свою долю євреї, споминаючи Єрусалимський храм, а також саме там здійснювали своє богослужіння. За тлумаченням Феодорита Кірського, вавилоняни вимагали від євреїв виконання священних пісень не для того, щоб навчитися шануванню істинного Бога, а для того, щоб посміятися над полоненими. Щоб не давати приводу для насмішок, а також тому, що священні пісні не можна було виконувати поза стінами Храму, євреї відмовлялися «співати пісню Господню на землі чужій». Одним

словом, це псалом про сумну долю засланців, якими були у свій час як Тарас Шевченко, так і Митрополит Дософтей.

В переспіві Шевченка наголошено патріотичні мотиви вірності народу минулій славі й рідній пісні. Ірина Даниленко пише, що поет «відразу надав більшого порівняно з oригіналом драматизму, виходячи з бажання передати читачеві глибину страждань народу. Так, суворий лаконізм перших двох віршів першоджерела під пером Шевченка

набуває яскравіших барв, що, однак, не змінює первісного змісту».

«На ріках круг Вавілона,/ Під вербами в полі,/ Сиділи ми і плакали/ В далекій неволі./ І на вербах повішали/ Органи глухії,/ І нам стали сміятися Едомляни злії». Так само, як і в переспівах інших псалмів, і в цьому з’являється мотив ворожого сміху («І нам стали сміятися…»), але, виходячи з підтексту першоджерела, можна стверджувати, що Шевченко глибоко зрозумів прохання вавилонських воїнів, звернене до засмучених євреїв заспівати святі пісні на чужині. Інтерпретуючи цю сцену, поет замінив вавилонян «едомлянами» (ідумеяни – нащадки Ісава, що мешкали в землі Едомській),

етнічно спорідненими з євреями, але й ворожими сусідами, у чому проглядається очевидний намір Шевченка актуалізувати біблійні події відповідно до своєї концепції історії українського народу (споріднення з росіянами – москалями, ворожими сусідами).

Прозора паралель виникає й через авторську деталізацію змісту прохання «злих едомлян»:

«Розкажіть нам пісню вашу,/ Може, й ми заплачем./ Або нашу заспівайте,/ Невільники наші».

«Суть запропонованої ворогами альтернативи вочевидь наштовхує читача на роздуми про мову або вірність рідним пісням. Поет осучаснює відповідь поневолених євреїв «едомлянам», наголошуючи не стільки на неможливості співати святі пісні на чужині, скільки на несумісності самого співу в полоні», – пише та сама Ірина Даниленко.

«Якої ж ми заспіваєм?../ На чужому полі/ Не співають веселої/ В далекій неволі» (пор.: «Як нам пісень Господніх на чужій землі співати?», вірш 4).

Мотив полону підкреслено й завдяки змінам, внесеним у формулу клятви полонених не забувати Єрусалим: «І коли тебе забуду, Ієрусалиме,/ Забвен буду, покинутий/ Рабом на чужині» (пор.: «Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця!», вірш 5).

У закінченні Шевченко відтворив близько до оригіналу моління полонених про покарання «едомлян»: «І Господь наш вас пом’яне,/ Едомськії діти,/ Як кричали ви: „Руйнуйте,/ Руйнуйте, паліте/ Єрусалим!..“» та пристрасний прокльон Вавилона:

«Вавилоня/ Дщере окаянна!/ Блаженний той, хто заплатить/ За твої кайдани! Блажен! блажен! Тебе, злая,/ В радості застане/ І розіб’є дітей твоїх/ О холодний камень!».

Версія переспіву 136 псалма Митрополита Дософтея – найвідоміша з літературних обробок – є найбільш цитованим фрагментом зі всієї його лірики багатьма румунськими авторами, починаючи від Антона Панна (1794-1854, поета, композитора і фольклориста, одного з родоначальників румунської музичної фольклористики, діяльність якого значною мірою сприяла появі румунської літературної мови), до Моніки Ловінеску (1923-2008, відомого критика та журналіста, дочки академіка Євгена Ловінеску), якої журнал носить назву першого вірша 136 псалма «Біля ріки Вавилона» („La apa Vavilonului”), вибір назви не тільки естетичний, а також і біографічно виправданий (в цьому журналі зустрічаються всі важливі моменти життя румунських інтелектуалів: дитинство, юність, вигнання, перші роки на вигнанні, прожиті в полоні ілюзій, можловості відкритої боротьби проти комунізму, повернення до Румунії. Підтекст цієї книги презентує неадекватність Франції, домінованої прокомуністичними інтелектуалами і тільки кілька постатей, як Раймон Арон і Альберт Камю, були готові визнати докази руйнівних наслідків комунізму в Східній Європі).

Впливи цієї біблійної елегії знаходимо і в «Дойні» Міхая Емінеску, яка акумулює кілька композиційних формул та псалмову тематику, як доказує Ал. Андрієску, так само, як біблійний оригінальний текст перетворюється в дойну відчуження, про що пише і проф. Володимир Антофійчук у своїй статті «Псалом у творчості Шевченка та Емінеску. Компаративістичний аспект»: «У поезії Емінеску «Дойна» уловлюється відгомін кількох псалмів – 82, 108, 73, а особливо 136, (..). І прикро, що до тепер ми не маємо перекладу на українську «Дойни» Емінеску, бо це, так чи інакше, дуже цікавий промовистий твір у контексті і шевченкової поезії, і в контексті тих творів українських авторів, побудованими за мотивами 136 псалму. У вірші Емінеску помітний синтез біблійної стилістики і поетики популярної народної пісні з її щимким ліризмом, тобто Емінеску пропонує зовсім іншу форму переробки біблійного псалма. Викладене вище наводить на думку, що і Шевченко і Емінеску у своїх рецепціях псалтиря опиралися як на національні, так і на загальнокультурні традиції, створивши універсальні зразки, в яких національне пізнається крізь призму загальнолюдського, а загальнолюдське крізь призму національного».

Біблійні прозові вірші 136 псалма, поетично переспівані Митрополитом Дософтеєм, отримують велику виразну силу, тим більше, що їх об’єм подвоюється у порівнянні з біблійним оригіналом. «Доповнення» призначені для додатку нових конотацій у священному тексті, а вибір дієприслівників для дієслів «доповнених віршів» посилюють значення. Горе, пов’язане з неможливістю співу, а самопрокляття як ефект гіпотетичної зради пов’язане з проблематичним питанням мови, слова якої не можуть вимовляти, тим паче співати.

Поруч Сіону Дософтей відроджує й іншу державу, тобто свою рідну батьківщину. Псалом вібрує для нього, а разом з ним і румунська земля, яка знаходиться під його ногами.

Багато з українських та румунських літературознавців досліджували релігійний характер переспівів «Давидових псалмів» як Шевченка, так і Митрополита Дософтея.

Християнський світогляд Тараса Шевченка значною мірою сформувався під впливом його віруючих батьків. Батько Тараса – Григорій Шевченко – був грамотний і для свого середовища досить начитаний, любив переказувати життя святих і подвижників, але Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви і до релігії загалом. Таким чином, оцінки релігійності Шевченка «варіюють від образу упокореного християнина до суперечності його зовнішньої набожності „епікурейському” способу життя, і аж до оцінок постаті Шевченка як „богохульника” Російською православною церквою та як „атеїста” комуністичною ідеологією Радянського Союзу». Творчість Тараса Шевченка впродовж всього його життя, його листи і записи у щоденнику всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.

Після вивчення «азбуковника» Тарас Григорович перейшов до читання Псалтиря. За свідченням шкільного товариша Шевченка, приходячи додому після уроків, він довго просиджував над псалмами, захоплюючись їхньою поезією, декламуючи їх вголос. Богородський, за поширеним тоді у школах звичаєм, посилав його читати Псалтир над померлими; за виразне читання псалмів вголос Шевченкові давали дрібні гроші, які переважно забирав Богородський.

За словами Степовика, у радянському літературознавстві не любили писати про цей цикл переспівів, але коли писали, то наголошували на «громадянському звучанні» та «революційності» цих текстів. Так, радянський «Шевченківський словник» дає таке тлумачення: «Поет звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революційної боротьби». Також у словнику наголошується на співзвучності псалмів його власному стилю.

Аналіз художньої структури переспіву всіх десяти «Шевченкових псалмів» засвідчує, що він мінімально відходить від оригінального тексту, бо він напевне користувався церковнослов’янськими варіантами Святого Письма. У пошуку генетичних коренів та джерельної праоснови Шевченкових переспівів І. Дзюба констатує: «В його час не було ще перекладів Біблії українською новолітературною мовою; Житомирська Євангелія 1571 року, староукраїнською книжною мовою, не була йому знайома; користувався він російськими виданнями, що зберігали стилістику церковнослов’янської мови». Згадуючи про Житомирську Євангелію, відому в науковій літературі як Волинська Євангелія, яка є пізнішою версією Пересопницької пам’ятки і

містить лише новозавітні тексти, вчений очевидно дає зрозуміти, що це джерело могло би стати загальнолексичним орієнтиром уживання поетичної образности чи типової біблійної метафорики. Адже саме «Шевченкові довелося творити високий патетичний стиль нової літературної мови (якого не було до нього і в романтиків), беручи староукраїнізми з літописів, із „Слова о полку Ігоревім”, народних релігійних співів, кантів, колядок та українізуючи церковнослов’янські біблеїзми, вводячи їх в українські синтаксичні конструкції, „асимілюючи” морфологічно, максимально використовуючи можливості українського словотворення”.

За внутрішньожанровою класифікацією Шевченко здійснив переспів одного: благального (ляментального) псалма (43), двох подячних чи псалмів-гимнів (136, 149) та семи піснеспівів історично-повчального характеру (1, 16, 52, 53, 81, 93, 132).

З художньо-естетичного погляду, – на думку Ярослава Герасима, – особливої уваги заслуговують тексти 43 та три останні – 132, 136, 149. Спостерігаючи за моральним виродженням і духовною ледачістю як неспростовними національними гріхами своїх сучасників, поет бачить у цьому основну причину втрати покровительства небесного Творця, який, кажучи його словами:

«Покинув нас на сміх людям,

В наругу сусідям,

Покинув нас, яко в притчу

Нерозумним людям.

І кивають, сміючися,

На нас головами,

І всякий день перед нами

Стид наш перед нами».

Водночас соціокультурна настроєність переспівів має певну оптимістичну запрограмованість і скерована на утвердження віри у те, що морально-етичний консерватизм української нації об’єднає її представників у майбутньому спільному молитовному зверненні до Бога. А тому поет спершу потерпає від смиренної, внутрішньої самотности:

«Помолюся Господеві

Серцем одиноким

І на злих моїх погляну

Незлим моїм оком…»,

а в кінцевій редакції останнього, 149-го переспіву тріумфально торжествує:

«Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором

Серцем нелукавим»

Ось так «Давидові псалми» Шевченко спочатку побожно читав над вічним сном мертвих своїх односельчан, після чого по-мистецьки переспівав їх добірною українською літературною мовою для всіх «живих і ненарожденних» українців.

Як і славнозвісний переспів шевченківських «Давидових псалмів», так і переспів Митрополита Дософтея не втратив своєї літературної популярності та релігійної якості, як це трапилось з багатьма тогочасними творами. Митрополит Дософтей, як і Тарас Шевченко, віщував, що народ сприймає тільки те, що відчуває своїм, саме тому його переспів має глибокий національний характер.

„Psaltirea pre versuri tocmită” («Псалтир віршований») 1673 року викликав великий інтерес дослідників з багатьох точок зору і був предметом багатьх суперечок з різних приводів. Однак книга була і залишається скарбницею оригінальної поетичної мови з вагомим рукописним рухом. Сьогодні, на превеликий жаль, існують тільки дві

повні копії Дософтеєвого переспіву «Давидових псалмів» і обидві знаходяться в Бібліотеці румунської академії.

Кілька з Дософтеєвих переспіваних псалмів: 46, 48, 49, а головно 96, вийшли, так би мовити, із сто-рінок рукопису і увійшли в усність, перетворившись (з малими змінами) в різдв’яні колядки та пісні, як співають діти, колядуючи із зіркою (cântece de stea). Антон Панн видав їх вперше 1830 року в збірнику «Versuri muziceşti ce se cântă la Naşterea Mântuitorului nostru Isus Hristos şi alte serbări ale omului» («Музичні вірші, які співаються на Рожденство Спасителя нашого Іісуса Христа та на інші людські святкування»), після чого фігурують і в усіх подібних збірниках, які появились наприкінці ХІХ-го та на початку ХХ-го століть.

Покладені на ноти Дософтеєві псалми спочатку співали з нагоди різних церковних празників, після чого дяки увели їх в «шкільну програму» (у той час школа діяла у рамках церкви), а далі завдяки дітям, учням, старосвітські гімни перетворились на різдв’яні колядки.

Творчість Митрополита Дософтея була більш поширеною, ніж ми її уявляємо сьогодні. Вона була добре відома не тільки в молдавських краях, а навіть і в Трансільванії. В списку від 1758 року в містечку Ібішфалеу (сьогодні містечко Думбревень у повіті Сібіу) поряд з різними різдвяними піснями знаходимо два Дософтеєвих псалми, які бракують в колекції Антона Панна: „Domnul este tare, lăudat şi mare” («Господь Всемогутній, гідний похвали і великий») та „La apa Vavilonului, acolo şezum şi plânsam” («Над ріками Вавилона ми сиділи і плакали»).

Мова, відкрита Митрополитом Дософтеєм, це справжній парад поезії в румунській літературі, яка знаходилася під впливом візантійських поетичних гімнів. Разом з іншими різдвяними піснями, Дософтеєві псалми увійшли до вертепної струк-

тури. О. Гавріл Аргату у вищезгаданій статті наводить приклад, що в кінці третьої частини однієї з вертепних драм гурт колядників співає: „Domnul statu craiu-n ţară” («Господь був королем держави»), а це 96 псалом Дософтея, а на закінчення співають:

„Veniţi cu toţi împreună să ne facem voia bună” («Приходьте всі разом і розвеселимось») – це 94 псалом.

102 псалом – один з найбільш аналізованих псалмів Митрополита Дософтея, відновлює Давидові літанії, але через вплив народної лірики зменшується урочистий характер розмови з Господом. Таким чином, псалом набирає вигляду народної румунської пісні, особливо дойни, через пряме звернення грішної людини до божества. Тогочасна головна барокова тема „fortuna labilis” («мінлива доля») стає іншим лейтмотивом народної лірики: у своїй спробі знайти Господа, невдалій, але настільки потрібній для того, щоб заспокоїти своє неспокійне єство, поет відчуває себе самотнім

перед божеством: „Pleacă-ti auzul spre mine/ Şi să-mi hii, doamne, spre bine,/ Şi la ce zi te-oi striga-te,/ Să-mi auzi de greutate” . («Схили свій слух до мене/ І будь мені, Господи, для добра,/ І в той день, коли покличу Тебе,/ вислухав мій тягар»).

Усвідомлюючи опозицію між людським і божественним, між ефемерним і вічним, вираженим антитезою, що домінує увесь текст 102 псалма, людина під важким матеріальним тягарем приречена на безкінечне страждання – наслідок первородного гріха: „Că-mi trec zilele ca fumul,/ Oasele mi-s răci ca scrumul./ Ca neşte iarbă tăiată/ Mi-este inema săcată” («Проходять мої дні, як дим,/ Кістки мої холодні, як попіл./ Як жмут скошеної трави,/ Моє серце висушене»).

Відколи Господь вигнав людину зі свого раю, вона живе в трагічному вигнанні, мов у долині плачу, зі всіма важкими немилосердними наслідками: „Am mâncat pâne de zgură/ Şi lacrimi în băutură,/ De faţa mâniii tale/ Ce mi-ai dat de sus la vale” («Я їв хліб

із сажі/ і сльози пив,/ Перед обличчям гніву Твого/ Який Ти дав мені з висот в долину»).

Але в багатьох зі своїх пасалмів Дософтей прагне зобразити земний рай, насичений добром, щастям і душевним спокоєм.

Віршовані псалми Митрополита Дософтея підняли на новий еволюційний щабель румунську народну літературну традицію, його творчість є одною з найуспішніших транспозицій псалмів в особистому дусі, в дусі життя та історії румунського народу.

У шевченківському переспіві «Давидових псалмів» чітко помітна революційність, невід’ємно пов’язана з національними інтересами й релігійно-містичними переконаннями поета, зокрема з вірою Шевченка в ідеальний соціум, в якому справжня влада належить лише Богові.

Використані матеріали:

  1. Н.В. Науменко, Поетика псалмоспіву у творчості Петра Гулака-Артемовського,

Національний університет харчових технологій, м. Київ.

  1. Ірина Даниленко, Давидова Арфа й Тарасова Кобза: про «Давидові Псалми» Т.Г. Шевченка, Слово і час, 2014.
  2. Святе письмо старого та нового Завіту, Українське Біблійне Товариство, 1992.
  3. Mitropolitul Dosoftei, Forumul Creştin Ortodox.
  4. Nicu Gane, Dosoftei, Psaltirea în versuri,
  5. Прот. Григорій Розумовський, Пояснення священної книги псалмів.
  6. Loredana Оpăriuc, Versiuni ale Psalmilor la Dosoftei şi Şerban Foarţă.
  7. Дмитро Степовик, Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. Киї, Видавництво імені Олени Теліги, 2013, с. 480.
  8. Г. В. Бондаренко, Декілька нових штрихів до біографії Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка, Київ, Видавництво Дніпро, 1982, с. 26.
  9. 10. Псалми давидові // Шевченківський словник. У двох томах. Київ, 1978, Т. 2, с. 133-152.
  10. Ярослав Гарасим, Псалми Тарасові: етноканонізація біблійного жанру. http://ntsh.org/

node/283

  1. Gavril Argatu, Dosoftei – mitropolitul poet al limbajului liturgic, htpp://www.crainou.ro/
  2. Dosoftei, Psalmul 102, lirica religioasă, htp://www.scrierile.com/

[1] Володимир Анофійчук, Псалом у творчості Тараса Шевченка та Міхая Емінеску: компаративістичний аспект, «Наш голос», № 214, квітень, 2012 р.

ПОЕТИЧНИЙ СВІТ МИХАЙЛА ВОЛОЩУКА

Image

Михайло-Гафія ТРАЙСТА

«Зігнувся каштан над маминим хрестом

І клониться йому, немов цареві».

Михайло Волощук

З авжди приємно тримати в руках нову книгу, розгортати її сторінки, читати їх і насолоджуватись запахом свіжого чорнила та паперу, а ще приємніше, коли ти знаєш автора і він близький твоїй душі. В моїх руках збірка поезій «Світ за рідним порогом», а її автор Михайло Волощук не чужий мені, хоча ми й зустрічаємось рідко, але завжди раді таким зустрічам і щиро вітаємо один іншого, та зате кожного разу, коли читаю і набираю для сторінок «Нашого Голосу» його поезії, мені здається, що він стоїть переді мною і весело посміхається.

Михайло Волощук поет тонкого ліричного мислення і глибокої віри в Господа. Його роздуми, інтимні зізнання, пейзажні змальовки, образ матері, любов до рідного села і до українського слова позначені жагучою пристрастю, а любов і повага до матері для Михайла Волощука найвищий критерій людської моральності, бо материнська любов безмежна, вона навіть з потойбіччя оберігає сина. У вірші «Ростуть бузки» він пише:

«Благословенна материнська сила,

Якій не має віку, ні кінця.

Хоч матері уже нема, та її крила

В моїх живуть, як в пеленках дитя.»

Степан Ткачук у «Слові до побратимів» пише: «Михайло Волощук – запізнений романс нашої літератури. Він з’явився перед ворітьми Парнасу, немов перед порогом кав’ярні – всередину завагавсь вступити, але і не міг пройти мимо…». Та Михайло Волощук не тільки поет, він і культурний діяч, і вихователь молодих поколінь, і талановитий художник, і обдарований актор та музикант. «Бо хто має, то дасться йому, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має.», – пише святий євангелист Марко. Свідомий у тім, що Господь обдарував його великим талантом, Волощук пише:

«Все небо Боже на бандурах грало,

Як я родився в хаті на селі,

Як мою маму співом напувало

Щось таємниче з рідної землі».

Тематика Волощукових поезій досить широка і різноманітна, але я в кожному її рядку бачу казкову Буковину та її українську чарівну гостинну Негостину, до якої кожного разу приходжу, як до своєї рідної Верхнянки, бо це рідне село Михайла Волощука, Івана Кідещука, Євсебія Фрасенюка, Івана Непогоди, Василя Клима та інших. У вірші «Рідне село» поет признається:

«Люблю моє село, як Божу Матір,

Без нього висох би, як в лісі пень.

Для нього склав би я кантату,

Аби раділо нею кожен день.

…………………………………………..

Я син його довіку довірливий,

Йому нераз на скрипці грав.

Я в рідному селі завжди щасливий,

Хоч деколи з ним плакав і страждав».

З передмови поетичної збірки Михайла Волощука «Світ за рідним порогом» дізнаємося від її редактора Михайла Михайлюка, що цього року Михайло Волощук відсвяткував своє 80-річчя. Тому бажаємо йому доброго здоров’я, щастя, творчого натхнення і Божої ласки! З води і роси Вам, Пане Михайле!

«ДЕ КОРІНЬ, ДЕ ПОВЕРХНЯ», АБО БЕРЕГИ ПОЕЗІЇ ІВАНА КОВАЧА

Михайло Гафія ТРАЙСТА

             ImageФранцузький поет, історик і політичний діяч Альфонс де Ламартін казав, що поезія – «це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка». Ось знову, в котрий раз,

думки Івана Ковача втілюються в збірку поезій, і як їм не втілюватись, коли ж він лицар

глибоких думок і великих мрій, господар метафор і крилатих слів, бо кожне слово поета – це добірне зерно, а не полова, яку відсіює час, його поезія – це свідчення не лише сили його таланту, а також і вміння бачити, відчувати красиво, творчо, посправжньому.

З літературною творчістю Івана Ковача я ознайомився ще в роки дитинства, коли дебютував у часописі «Новий вік», головним редактором якого був Іван Ковач. З тієї пори твори поета і прозаїка, – справжні літературні шедеври, – милі, близькі і рідні мені. Та кому ж вони не милі? Милі, рідні і близькі вони для всіх його читачів, бо «поезія Івана Ковача втілена з краси квітів, пташиного щебету, кольорів веселки, поцілунків вітрів та бур, пісень вод, непостійності хмар, жіночої мінливості, стійкості гір, радощів і смутку літ, чарівності красунь і грацій метеликів, усміху землі і хмурості неба, надій світанків і розчарувань присмерків…». Так характеризує Степан Ткачук поезію «страшного поета», як називає він І. Ковача в своєму «Слові про побратимів».

Писати про поета Івана Ковача не легко, а про його поезію ще важче, або, може, і не потрібно б нічого писати про неї, тому що вона сама говорить про себе, як говорить про

себе політ птахів, розквіт квітів, теплий подих полудневого вітру…

Поезія Івана Ковача тиха і мовчазна, як старі медальйони, і в той же час очевидна і

промовиста, бо в ній бушують відчуття минулого і майбутнього, в ній тане-в’яне копашильське піднебесся, коли поет «мов револьвер, до уст підносить квітку…».

Поезія Івана Ковача це не тільки тонко вишліфована лірика, бо в ній, окрім виразного емоційного ставлення автора до зображуваного ним довколишнього світу, на кожному кроці зустрічаємо глибокі філософські роздуми, пронизані екзистенціальним драматизмом, навіть трагізмом.

«Особливістю поетичного світу Івана Ковача є його постійний, безупинний рух, змінність, розвиток. Це поет, який не створює закостенілих віршованих канонів, а постійно йде до неосяжних обріїв досконалості, творячи власні секрети поетичної творчості», – пише про Івана Ковача проф. д-р Чернівецького університету ім. Юрія Федьковича Володимир Антофійчук.

Нову збірку поезій «Де корінь, де поверхня» Іван Ковач присвячує своєму дідусеві Андрію Ковачу – першому голові-примарю його рідного села Копашиль Карашсеверінського повіту. Батьківський поріг, рідний Копашиль, мила Чуга – найдорожчі скарби розтуленої, мов рана, душі поета, який повертається до них:

 

«Як вертаються солдати

З багнетом у серці,

свічою в руці…»

 

Повертатись поетичною згадкою-думкою до духовного коріння, до рідного місця

народження, до батьківського порогу для поета – це паломництво до святого непорочного храму дитинства, в якому так чарівно і безтурботно жити, поки воно не віднайдено, це «життя в  житті», поки в ньому не починаємо «хату-дім мурувати».

В житті кожного з нас існують два береги – той, від якого, сідаючи в човен життя і беручи в руки весло долі, відпливаємо і той, до якого кожен з нас обов’язково допливе. Берег, від якого ми відплили, це берег дитинства, молодості, радості, щастя, маминої пісні, батьківської ласки, дідівських казок, запах свіжого молока та хліба, перший поцілунок, фантастичні мрії, маленькі трагедіїї, таємниці, рідні стежки, земля, село… До цього можна

будь-коли повернутись згадкою, думкою, поезією, бо, як я вже писав, людина двічі живе

на світі: вперше в дитинстві й молодості, а вдруге – у спогадах про нього.

«Іду додому,

де весна стоїть

тополею при мості

через долю,

бо в небі традиційнім

затаїть

мене вона в страшнім

чарівнім болі».

Ось, яке воно повернення до рідного дому: страшне, чарівне і болюче, але поет не перестає іти до нього:

«Іще іду, іду,

де жде мене село

здивоване, струнке,

мов правда, –

то вдосвіта

чуже-чуже зело

добою ходить,

наче спрага.

Іду, бо неозорими

полями

блукає серце,

мов дорога,

грудьми веде

і шлеться берегами

прарідного червневістю

порога…».

Поет не забуває і про той берег, до якого допливе кожен з нас – берег смерті, бо поезія Івана Ковача, – це Альфа і Омега, начало і кінець, колиска і гріб, корінь і поверхня… А життя? «Життя, як вірш на білому папері»:

«Коли вітер завіє,

тоді спокій спочине.

Тоді смерть

забере мене

умовно й трепетно.

Замкненно».

Не знайдемо ні крихітки страху в рядках про неминучий кінець, який чекає на кожного з нас, а це тому, що справжні митці смерті не бояться, бо вони свідомі своєї безсмертності, вони не вмирають, а просто їх не стає:

«Скоро знову

нас не буде,

бо життя не дар,

а пакость…».

Я впевнений, що нова збірка Івана Ковача зустріне прихильність читачів, а її автор обдарує нас ще не одною такою збіркою. Бажаємо йому дубового козацького здоров’я, довгих років і незборимої сили духу!           

 

«Царівна» повертається до Румунії

«„Царівна” писана кровією мого серця…»

Ольга КОБИЛЯНСЬКА

 

«Царівна»Image, так би мовити, народилася 1888 року у буковинському містечку Кимпулунг. Тоді Ольга Кобилянська почала писати цю повість, а закінчила її в Чернівцях 1895 року. Спочатку твір називався «Лореляй», а мовою його оповіді була німецька, а вже в 1896 році виходить у світ українською, під назвою «Царівна», письменниця присвячує його своїй матері Марії Вернер Кобилянській.

«„Царівна” – це перша у нас повість, основана не на інтригах і любовних пригодах, а на психічному аналізі буденного життя пересічних людей…» – писав Іван Франко. І на справді в Принцесу (Наталку Верковичівну) – головну героїню повісті, Ольга Кобилянська психологічно втілила образ української жінки (дівчини), яка не занепадає духом, хоча страждає від болючих розчарувань, а вірить у своє велике призначення, у призначення жінки, а саме української жінки, яка, не має змоги здобувати освіту, як жінки інших народів (поляків або німців), бо українські жінки «живуть у таких закутках, де ні почути, ні прочитати щось цікаве просто неможливо…». Тому письменниця дійшла до висновку, що всі люди майбутнього повинні тягнутися до ідеалу, ставати «вищими людьми», бо «людина, яка зрікається боротьби, зрікається великого життя».

«Без сумніву, – пише Василь Довгий у передмові до своєї дводієвої драми «Царівна» за мотивами однойменної вищезгаданої повісті, – доля головної героїні твору Ольги Кобилянської – Наталі Верковичівни – певною мірою віддзеркалює її власну. Коли Натяля гордо відмовляється від пропозиції руки і серця небайдужого їй Василя Орядина (тоді ще зухвалого «соціаліста», який, однак, швидко деградує у пересічного меркантильного матеріаліста), здається, що вона так і залишиться дівувати увесь свій вік». Адже Ольга Кобилянська так ніколи і не вийшла заміж… Вважається, що в коханні їй не пощастило. Вона писала в «Акордах»: «Кожний чоловік раз у житті

зупиняється і не знає, куди завернутися. Я свою дорогу знаю. То самота. Вона вп’ялила свої грізні, холодні очі в мене і моргає до мене. Я йду. Я тобі буду служити, ти велика безсердешна самото, пісні свої покладу у ніг твоїх. Усміхнися тоді». І в листі до болгарського письменника модерніста Петка Тодорова вона писала: «Я надто часто відчуваю, що поети найсамотніші люди. Я живу, як в заклятій казці, прикована до одного місця, і заодно мушу з глибини душі своєї черпати поживу і для духа свого». На відміну від письменниці її героїня знаходить своє щастя.

Через двадцять років після виходу в ефір двадцятисерійної телеверсії «Царівни», сценаристом якої був Василь Довгий, Ботошанський театр ім. Міхая Емінеску поставив його дводієву драму «Принцеса» («Царівна») у румунському перекладі Івана Кідещука.

«Щодо постановки моєї п’єси у Чернівцях (перший її варіант було написано ще 1972 року), то я багато років звертався до керівництва нашого муздрамтеатру, але з невідомих причин вони постійно уникали цієї роботи», – зізнався Василь Довгий в інтерв’ю, яке від нього взяла Ольга Шупеня.

Прочитавши п’єсу, Траян Апетрей, директор Ботошанського театру, був захоплений нею, і художня рада театру вирішила поставити її і присвятити 150-річчю від дня народження Ольги Кобилянської. І так, 27 вересня завдяки майстерності режисера Аді Карауляну на сцені Ботошанського театру при переповненій залі відбулася прем’єра цієї вистави – «Подарунок Ботошанського театру ім. Міхая Емінеску для Чернівецького музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської».

Присутній на прем’єрі Василь Довгий, повернувшись до Чернівців, висловив вої враження: «Талановитий акторський колектив зумів реалізувати мої прагнення як драматурга і яскраво відтворити на сцені епоху, в якій жила і працювала Ольга Кобилянська. А головне – заакцентувати увагу на непересічних людських цінностях:

чесності, справедливості, наполегливості, працьовитості, що так потрібні сьогодні нашій молоді (…) Манера гри у них природна, немає цього надривистого крику. І якщо

у нас інколи видно, що актори грають свої ролі, – то там ними живуть».

Директор Ботошанського театру Трян Апетрей на прем’єрі вистави сказав: «У cучасному світі, в якому сильно зафіксувався ідеал фінансових прибутків, «Царівна» приходить з іншими пропозиціями: пошуком душевної радості, гідності, спокою і краси. Людей, чим більш самітніх, незважаючи на соціалізацію, про яку стільки говоримо, може насправді об’єднати тільки любов до ближнього. Драматург і всі виконавці цього спектаклю намагались, щоб після завіси в душах глядачів вибухнули благородні ідеали! Ця вистава означає тріумф любові над дрібницями життя!»

На прем’єру «Царівни» позитивно відгукнулась і румунська преса. Ґабрієл Балаша у своїй статті «Українська Принцеса зачарувала серця ботошанської

публіки», яка появилася 29 вересня у тижневику «Інформаторул Молдовей» пише: «Блискучий деб’ют відбувся при відкриттю театрального сезону, в якому 14 акторів Ботошанського театру ім. Міхая Емінеску перед переповненим залом зіграли п’єсу «Царівна» (…) Це перший такого розмаху виступ актриси Александри Вікол, яка виконала роль Наталі Верковичівної – Принцеси, за яку була нагороджена заслуженими, бурхливими оплесками. Без ніякого перебільшення, можна сказати, що те, що відбулося 27 вересня на сцені Ботошанського театру, є міжнародною культурною подією, на якій був присутній Генеральний консул України в Сучаві Василь Боєчко, Голова Чернівецької обласної ради Гайничеру Михайло, драматург Василь Довгий, перекладач Іван Кідещук, журналісти Васіле Бику голова Чернівецького товариства румунської культури ім. Міхая Емінеску та його заступник Ніколає Шапке, і багато чернівецьких гостей. Також були присутні і префект Ботошанського повіту Костіке Макалець, і місцеві радники Тереза Ніка та Аді Петрушке».

Після прем’єри драматург Василь Довгий, його дружина Валентина Довга – професор Чернівецького університету та перекладач Іван Кідещук були відзначені як «Друзі Ботошанського театру ім. Міхая Емінеску».

Постановку «Царівна» я б назвав геніальною тому, що вона сповнена ніжністю, романтизмом і – гумором, який робить її легкою, так би мовити, доступною глядачеві. На сцені відбувається зустріч двох світів – прагматичного і провінційно-романтичного. Саме на цій стрічі вибудовується основний конфлікт вистави, яка має багато тем.

Можна говорити, наприклад, про безмежну самотність і про замкненість та намагання вирватися за рамки самих себе. Гарне поєднання вищого, світобудови і приземленого, паралелей з людським життям. Хоча й прагматичний світ має свою тверду, жорстку правду і своє життя.

Image

Всі актори майже бездоганно виконали свої ролі, а Александра Вікол в ролі Наталки Верковичівної, тут я згідний з Василем Довгим, не грає свою роль, вона нею живе.

Коли я написав їй і попросив виразити свої враження щодо персонажу, вона відповіла мені: «Наталя – це перша моя головна роль, це було великим випробуванням для мене, але я дуже радо працювала над цим персонажем, тому що коли прочитала перший раз текст, я знайшла стільки спільного між мною і Наталю».

Також варто згадати всіх акторів, які так чудово зіграли цю виставу: Іоан Крецеску (Василь Орядин), Траян Андрей (Мілько Іванович), Данієла Букетару – (Павлинка), Лідія Ужа (Лена), Сорін Чофу (Іван Марко), Ірина Мітітелу (Пані Марко), Сілвія Рейляну (Марія), Петронела Кгірібуце (Зоня), Чезар Амітроаєй (Лорден), Андрея Моцку (Оксана), Богдан Горґа (Роман), Крістіна Чофу (Сільва), Нарчіса Ворніку (Домка).

Окрім Ботошан (де відбулися дві вистави), Ботошанський тетр виступав з «Царівною» в Сереті, Радівцях, Кимпулунзі та Бухаресті і, надіємось, що виступатиме і

на далі.

 

О. Кобилянська: «Робітниця свого народу»

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА: «РОБІТНИЦЯ СВОГО НАРОДУ»

або

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО РЕЖИСЕРА ЛУЧІЇ ГОССУ-ЛОНДЖІН

 

            «Я про себе не маю що багато сказати. Я роджена на Буковині в малім містечку

в Гура-Гуморі року 1863, 27 падолиста, в глибині гір Карпатських, яко донька небагатих

родичів, і наука, котру я побирала, була така дрібна, що годі про неї і згадувати. Покінчила всього 4 нормальні класи…»

 Ольга Кобилянська «Біографія»

Недавно в одній з румунських телепередач, в якій було презентовано один з епізодів відомого в Румунії документального серіалу «Меморіал болю», присвяченого жертвам комунізму, його кінорежисер Лучія Госсу-Лонджін заявила, що у Чернівцях біля пам’ятника національного румунського поета Міхая Емінеску стоїть пам’ятник якоїсь невідомої письменниці Ольги Кобилянської.

Ого-го-го, шановна пані Госсу-Лонджін!.. Якщо Ольга Кобилянська така невідома, тоді навіщо було зводити їй пам’ятник? Навіщо було називати її іменем Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр? Навіщо було називати її іменем одну з головних чернівецьких вулиць? Навіщо було відкривати Літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської?

Якщо Ольга Кобилянська така невідома – „scriitoare obscură”, – як висловились ви, пані Госсу-Лонджін (обскур – рум. тут невідомий, незначний), тоді навіщо треба було будувати їй пам’ятник-погруддя у румунському містечку Ґура Гуморулуй, в якому вона народилась і провела роки дитинства?

Якщо Ольга Кобилянська така незначна, тоді навіщо треба було друкувати її твори (повість «Земля», оповідання «За готар», «У св. Івана» та «Банк рустикальний») на румунській мові поверх восьмитисячним тиражем, у такому престижному видавництві, як Editura pentru Literatură Universală, Bucureşti (Видавництво всесвітньої літератури, Бухарест), 1964 року, у перекладі Марчела Ґафтона та Євгена Мигайчука?

Навіщо Ботошанський театр ім. Міхая Емінеску поставив п’єсу Ольги Кобилянської «Царівна» (за сценарієм Василя Довгого та перекладом Івана Кідещука), і навіщо в шкільній програмі (для випускного екзамену з української мови) затвердженій Румунським міністерством освіти, фігурують повісті Ольги Кобилянської «Земля» та «В

неділю рано зілля копала»?

Якщо такий «славнозвісний», та «інтелігентний» кінорежисер, як Лучія Госсу-Лонджін, перед тим, як молоти дурниці на державному телебаченні (яке підтримують фінансово всі жителі Румунії, в тому числі й українці, а їх зараз близько ста тисяч), зиркнула б бодай краєчком ока на те, яку інформацію про Ольгу Кобилянську видає «всезнайко інтернет» (румунською, англійською, французькою та іншими мовами), то могла довідатись про це все, і навіть про те, що повість «Земля», якою Ольга Кобилянська започаткувала символізм як модерністську течію в українській літературі, було перекладено багатьма мовами світу, і те, що Олександр Довженко у 1930 році зняв однойменний художній фільм, який був зачислений тоді до десятки найкращих фільмів світу і донині вважається хрестоматійним, і що цю повість було інсценізовано у Чернівецькому українському музично-драматичному театрі, названому її іменем, а також відомий художник С. Адамович створив до неї ряд гравюр. Ще могла дізнатись і про те, що за творами письменниці знято фільми: «Вовчиха» (1967), «Меланхолійний вальс» (1990) та двадцятисерійний телесеріал «Царівна» (1994).

Також і про жіночий ідеал Ольги Кобилянської могла дізнатись – про те, що письменниця брала активну участь у так званому феміністичному русі і в 1894 році стала

однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», навіть видала брошуру під назвою «Дещо про ідею жіночого руху», якою порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», і завжди виступала за рівноправність жінки й чоловіка, за її право на гідне життя.

І ще могла дізнатись про те, що якраз цього року, коли вона так образливо висловилась про Ольгу Кобилянську, понад сорок п’ять мільйонів жителів України та понад п’ятнадцять мільйонів українців, які живуть поза її межами, між якими і українці Румунії, святкують 150-річчя від дня її народження.

Ольгу Кобилянську шанували, шанують і будуть шанувати, бо як говорив український письменник Румунії Степан Ткачук, «…обранці муз ніколи не складають руки навхрест, не стулюють повік, а тільки стають аргонавтами тамтого світу (…). Тому над їх гробами час закам’янів, а вітри перетесують його на пам’ятник безсмертя і на розкриту Книгу Життя, на сторінках якої роки писатимуть золотими буквами все те, що доля заборонила писати їм».

Кожний прийдешній рік матиме, що сказати, і знатиме, як сказати про письменницю і людину Ольгу Кобилянську, яка живе поза часом, форма й сутність її існування – це пам’ять, власне, вона і є пам’яттю, і тому вона вічна, як і всі митці. А пам’ять не минається. Пам’ять передається з роду в рід, і триває вовіки-віків для того, щоб потомки могли споминати незлим тихим словом. З часу не дано вийти нікому й нічому, час перетворюється в нагороду, або в помсту, і його можна затримати тільки в слові, надто ж у слові написаному й записаному. Писання ж – найвища втіха й найтяжча мука, «…пишуть три пальці, все тіло болить», – казав Іван Величковський, а Ольга Кобилянська жила задля того, щоб писати. «Моє життя було б пуста хата, коли б я не могла більше працювати. Тоді хочу очі замкнути. І нехай мене впустять до гробу – до моїх родичів і дорогого незабутнього брата Володимира…» – писала О. Кобилянска в листі до проф. д-ра Степана Смаля-Стоцького. А в березні 1927 року в своїй «Автобіграфії» писала теж: «Та я держусь, скільки маю сил, і не піддаюся. Моя літературна програма ще не скінчена. Доки?

Я думаю, до посліднього віддиху мого».

Всі, хто знав Ольгу Юліанівну, говорили те саме, що вона була доброю, скромною, простою і люб’язною.

Марамороський письменник Гаврило Клемпуш, якому пощастило познайомитись і навіть листуватися з писменницею, писав у 1963 році, коли відзначалось 100 років від дня її народження: «Дуже хотілось побачити Ольгу Юліанівну, подякувати за ту втіху, яку приносять її твори. І ось у 1940 році я потрапив до Чернівців (…). Я дізнався, де мешкає Кобилянська і наважився зайти до неї: розповідали, що вона дуже гостинна, люб’язна. Ольга Юліанівна саме щось писала. Кімната її була скромно обставлена. Я трохи розгубився, але, зустрівши погляд розумних, добрих очей, які, здавалось, випромінювали тепло, оволодів собою, привітався, відрекомендувався. Письменниця запросила мене сісти і почала розпитувати, що пишу (виявляється, їй було про це відомо). Я зніяковіло відповів, що нічого.

– А то чому ж? – запитала здивовано, з докором.

Я відповів, що там, на Мараморощині, залишилися старенькі, безпомічні батьки, і я хвилююсь за них.

– Нічого, синку. То все влаштується, – сказала. – А творчої праці кидати ніколи не слід».

Ось, лиш подивіться, пані кінорежисер, якою була, невідома для ваших вузьких літературних знань Буковинська Орлиця Ольга Кобилянська, яка називала себе просто і скромно – «робітницею свого народу», але для української літератури вона стала окрасою, бо твори її, пройняті глибоким ліризмом, драматизмом та життєвою правдою, – справжні літературні скарби.

Надіємось, що ви, пані Лучія Госсу-Лонджін (хоча важко повірити в це, маючи на увазі ваш вік), навчитеся поважати людей, митців та літературу, бо не годиться ображати навіть одну єдину людину, а що вже говорити, коли йдеться про цілу націю, яка налічує понад шістдесят мільйонів.

Так, вся українська нація зберігає і вшановує пам’ять тієї, яку ви назвали незначною, невідомою письменницею, бо «тільки зберігаючи спогади про інших, залишаємо пам’ять про себе», – писав Максим Рильський. Адже пам’ять – це Вавілонська Вежа, яку ніхто не може зруйнувати.

В романі «Я Богдан» Павло Загребельний так і пише: «Хто сказав, ніби Вавілонська Вежа завалилася? Люди й далі будують її, не зупиняючись, тільки зветься вона пам’яттю. Будують мільйони безіменних, щоб одиниці стали пам’яттю. Яка несправедливість!»

А, може, це і є найвища справедливість і доцільність життя?