МИХАЙЛО ТРАЙСТА: «ЧЕСНІ ЖОНИ» або СМІЙТЕСЬ НА ЗДОРОВ’Я!

Іван КІДЕЩУК

МИХАЙЛО ТРАЙСТА: «ЧЕСНІ ЖОНИ» або СМІЙТЕСЬ НА ЗДОРОВ’Я!Image

Михайло Трайста вже давно переконав своїх читачів, що він – талановитий оповідач. Його твори насичені росою калинових ранків дитинства (див. «Калинові ранки»), драматизмом життєвих ситуацій, сучасних чи минулих (див. «Гуцульська душа», «Кладка»), гумором та сміхом, чистим-здоровим, а подеколи колючим, іронічним, залежно від провини його персонажів (а, може, й прототипів). Герої його прозових творів – сільські прості люди, добрі господарі, або й бешкетники, бо таких сільських хитрунів-лисів розсіяв з давніх-давен турецький Ходжа Насреддін, румунські Пекале й Тендале, біля наших українських хитрунів-витязів, неумійків-всезнайків, Іванків-царевичів, козаків Мамариги чи Голоти і ін., що носять при собі Божу мудрість та сміливість і зичуть їх своїм ближнім, в заміну на добрий оздоровчий сміх, витісняючи видиму й гнівну глупість, як гнучка тростина, або й батіг, що б’є і плакати не дає. За словами батька румунських гумористів, невмирущого Й.Л.Караджале: «Ніщо не батожить так прикро негідників, як сміх!» Герої Михайла Трайсти ще не пошилися в негідники, поки наш гуморист не занурився в румунську чи то українську політику, де купаються «в болоті» (див. «Свята порада») обранці народу, які морочать голови виборцям солодкими-пресолодкими нісенітницями.

І ось, «Вуйко Феріщак повертається з «Чесними жонами», про що сповіщає ихайло Михайлюк у своїй передмові до нової книги Михайла Трайсти «Чесні жони» (RCR ditorial, Бухарест 2013). І дякувати Богу, що автор-гуморист подарував нам вкінці минулого року,

якраз до зимових свят, нові пригоди хитруна, добродійця-дурисвіта й самооблудця, атного перехитрувати і самого себе.

Нова книжка, що носить назву п’єси-комедії в трьох діях «Чесні жони», доказує, що М. Трайста не тільки відомий і надійний прозаїк, але й драматург, якого оцінюють і шанують читачі, а також і глядачі, бо автор успішно здав мистецький іспит румунським варіантом п’єси-комедії «Ibovnice cu ochi de Maramureş», яку поставила на сцені театральна трупа «Proart Slatina» і, зігравши її з особливим успіхом, отримала запрошення

від Генерального Консульства Румунії в Мілані (Італії) та румунського телебачення «România TV». Таким чином п’єса Михайла Трайсти з успіхом була зіграна на сцені театру «Оскар» в Мілані і, як зізнається режисер Йон Ніку Попа, краса тексту і гра акторів переконали його, що гастролі треба продовжувати в повітах Мараморощини, Клужу, в Бухаресті, у Солотвині (Україна) та Кишеневі (Молдавія), про що пише сам автор у своїй післямові «Коротка історія п’єси «Чесні жони» (ст. 225), яка в українськом варіанті народилася майже десятиліття тому, щоб побачити світло друку лиш у другій половині 2013 р.

Гумористичний народний образок у трьох діях має шість персонажів: дві молоді сім’ї (лісоруба Михайла та його дружини Юлини і вівчаря Гриця та його дружини Василини), лісник Юрчик та ворожка баба Семениха, яка знає все, що діється в селі.

Якщо колись перелюбство строго каралось, його приховували і соромились, сьогодні позашлюбні зв’язки стали модними. Сором-несором, а жінки-молодиці знай-шли собі любасиків між своїми кумами і зустрічаються, угощаються та кохаються в той час, коли їхні чоловіки на роботі або гостюють у друзів-кумів. А як така нагода не випадає, то хитрі молодиці можуть, раптом «захворівши», послати чоловіка по ліки.Сюжет п’єси-комедії – стислий, з гострими конфліктами, зокрема моральними, де совість важиться горілкою, золотом, грішми тощо, де сорому й честі немає, де люди живуть, ховаючи справжні обличчя під масками як в сім’ї, так і в суспільстві, ховаючи свої вади за солодкими словами фальшивого кохання. Їхні вчинки, мова, поведінка породжують сміх.

У збірці автор подає три розділи: «Кумедні пригоди Вуйка Феріщака»,

«Марамороські усмішки» і «Веселі спогади дитинства». Безглузді ситуації і кумедна поведінка героїв гумористичних оповідань та усмішок – кмітливих селян, серед яких центральними виступають, звичайно ж, вуйко Феріщак та баба Гафічка, викликають сміх.

Українські та румунські читачі вже звикли із сільським бешкетником-хитруном вуйком Феріщаком (в румунському варіанті вуйко Федя), який неймовірним чином з’являється завжди там, де панує якесь безладдя, щоб виправити його, навіть ціною власного пожертвування на вогнищі сміху. З давніших гумористичних оповідань пригадуємо, як військовий кукел (бінокль) творив чудеса. Бо вуйко Феріщак, немов рентгеном, все просвітлював зблизька і здалека, відкривав сімейні секрети, таємні пригоди

односельчан, які не могли нічогісінько приховати від всезнайка і захисника правди. Так і в нових оповіданнях вуйко гордо ходить з кукелом на шиї і бачить дивовижним «оком», що молода жінка не дає Микиті спати, а цей зізнається в корчмі, що й дома не бував, то ж, виходить, що то хтось інший був. Хитрий вуйко Феріщак навіть починає заробляти на «гріхах винуватців»: «сімсот уд попа, сімсот уд бирова» (див. «Кукел, священик та вуйко Феріщак», «Кукел, бирув та вуйко Феріщак»), і надіється заробити ще сімсот від лісника, щоб мати кращий заробіток, як у колишнього шахтаря.

Але не вдалося йому, бо кози, яких він не догледів, погризли плантацію, і за це був оштрафований на цілих 1400 леїв, тим самим підтверджуючи народну приказку: як прийшло, так пішло.

Здоровий сміх викликають гуморески, в яких автор майстерно описує забавні випадки з життя симпатичного вуйка Феріщака. Краса цього персонажу полягає не тільки в його барвистій діалектній мові, а й в комічності характеру та поведінки.

Так, у гуморесці «Шапка, пітята та вуйко Феріщак» розповідається, як вуйко дав купу грошей за дорогу швагську шапку і, надівши її, був гордий, немов «хан татарський». Але його зовнішний вигляд тільки розсмішив знайомих, нібито шапка йому зовсім не пасує, лиш «горобців пужає», або може «воши наплодити» швагськими «недоносками». Таким чином, дорога й гарна шапка дістала інше призначення – стала вигрівати «пітята» тети Марії. В іншій гуморесці «Помуст, Войордан та вуйко Феріщак» розповідається, як вуйко постелив у хаті «поміст» (підлогу), але такий люкс породив нову проблему: то роззувати постоли, то взувати знову, – а це вже ціле нещастя, яке спонукає Феріщака зняти «помуст» таки перед Йорданом. Найсмішнішою є його мотивація перед розсердженою дружиною Марією: щоб, не дай бог, не заставила і попа роззуватися, коли прийде святити хату.

У гуморесці «Квиток, кологуз та вуйко Феріщак» симпатичному герою вдається їхати зі старим квитком, перехитривши «кологуза» (контролера). Він прикинувся, що шукає по кишенях квиток, який насправді виднівся з-за пояска крисані, і контролер, звичайно, його помітив, тому й залишив вуйка у спокої. Коли ж Феріщак виходить на станції, контролер насміхається над старим, що той не пам’ятає, куди поклав квиток. Але настала черга і вуйка посміятися, бо за пояском крисані був торічний квиток.

Це лише кілька прикладів гуморесок із цікавими та прекрасними сюжетами, що виблискують барвами народного марамороського говору, що дарує читачеві насолоду, потіху і добрий настрій.

Гуморески Михайла Трайсти багаті комічними елементами, соціально та морально забарвленими: зустрічаєм достовірність та лицемірство, фальш й справедливість, старе й нове, чесність та нахабність тощо, а сміх, що виринає наповерхню виправляє, руйнує зло і укріпляє правду.

М. Трайста вражає талантом та естетичністю, добродушним гумором та іронією, дотепністю та несподіваністю. В цьому контексті насміхання над церквою та отцями (хоча й вони люди!), і навіть над мирянами стають атипічними, бо не все, що смішне та критичне, залишається в межах естетики. Навіть такий улюблений персонаж, як вуйко Феріщак, у даному куті зору зазнає втрати.

Розділ «Марамороські усмішки» подає короткі сюжети з тим же колоритом діалектної мови, в яку закохуються читачі (див. «Газдик», «Нещасне покоління», «Вище закону не стоїть ніхто», «Свята порада», «Восьме березня люди добрі!», «Тарас Шевченко – негостинський радник» та інші), вони демонструють різноманітність сюжетів і свідчать про майстерність гумориста.

Третій розділ «Веселі спогади дитинства» містить розповіді веселі пригоди дітей, які стараються бути добрими господарями, бережуть свої дитячі секрети, ходять по чужих городах, грають у фокус-покус, а читач щиро сміється з їх витівок, таких притаманних малечі. Прекрасними спогадами, веселими та виховними розповідями Михайла Трайсти із всевидющим оком бінокля вуйка Феріщака чи з іншими сільськими мудрецями чи бешкетниками, та новим обнадійливим початком драматургії, говорять про автора як одного із найталановитіших письменників і журналістів нашого часу не лише в українській, але й румунській літературі.

Отже, читаймо твори нашого улюбленого гумориста і сміймось на здоров’я!

Любий друже, творчих успіхів в прозі й драматургії!

На многая літа!

Anunțuri

ВУЙКО ФЕРІЩАК ПОВЕРТАЄТЬСЯ З «ЧЕСНИМИ ЖОНАМИ»

 Михайло Михайлюк                                                                                

Image

 Олександр Пушкін, працюючи над романом у віршах «Євгеній Онєгін», якось поскаржився своєму приятелю: «Знаєш, яку штуку втнула мені Тетяна? Вона вийшла заміж! Такого я не сподівався від неї!» (Тетяна – героїня роману російського класика).

            Про цей трафунок та про інші «штуки» літературних персонажів можна прочитати в прекрасній книзі есе «Золота троянда» російського письменника радянської доби Констянтина Паустовського. В одному з есе він пише, що літературні герої – плід письменницької уяви – у певний момент розгортання сюжету твору вже не підкоряються автору, чинять йому опір, набуваючи самостійності у своїй еволюції і «примушують» письменника діяти за їх волею. Отже, саме так вчинила і Тетяна, яку Пушкін, аби героїня роману не втратила художньої вірогідності, мусив видати заміж.

            І Михайло Трайста, продовжуючи описувати у своїй новій книзі кумедні пригоди вуйка Феріщака, міг би поскаржитися на «зухвалість» сільського баламута, осікнувши його: «Годі вже баламутити людей, вуйку! Гія би вже нарозумитись!».

            Та дарма! Михайлові Трайсті не вгамувати вуйка Феріщака, не втративши при цьому «золоте джерело» колоритності рідного села Верхнянки (Вишньої Рони), того світу, в якому вуйко Феріщак почувається, мов риба у воді, бо односельчани дають йому безліч нагод робити виграшні чи невдалі ґешефти, замишляти всілякі комбінації. Отож, вуйко міг би й відрізати: «Ти, синку, надто молодий, аби вчити мене! Що, хочеш зробити з мене ондьола? Не вдасться!»

            Справді, якби Михайлові Трайсті заманулось змінити натуру вуйка Феріщака, зробивши з симпатичного сільського баламута, прототипом якого був, як признається він в одному інтерв’ю, колоритний верхнянець вуйко Федя, найпоряднішого господаря і християнина, то звів би нанівець «сіль і перець» своїх гуморесок. (Наприклад, чи можна уявити «великого комбінатора» Остапа Бендера взірцевим радяньким громадянином, або бравого солдата Швейка – патріотом цісарської Австрії?).

            Бо вуйко Феріщак з «благословення» письменника, у чиїй пам’яті закарбовані і найпотаємніші закутки життя-буття рідної Верхнянки, наділений усіма рисами сільського «характерника»: він хитрий і водночас наївний, зловмисний і безобидний, хосенець і марнотратник, мудрагелик і сміхованець. А ці риси його вдачі могли зародитися і проявлятися тільки на грунті певних моральних вад односельчан, вуйко Феріщак будучи, таким чином, віддзеркаленням певного шару «мужицької» психології.

            Настійливе виведення на сцену Феріщака, а разом з ним цілої низки інших персонажів, без яких вуйко не міг би існувати, завдяки гострому перу гумориста Михайла Трайсти спричиняється певною мірою і до демітізації села та сільського люду як втілення всіх чеснот – візія, характерна народництву та етнографізму, яку згодом перейняли і письменники комуністичного «гарту», які звертались до сільської тематики. У них бідний селюк завжди чистий і чесний, і тільки глитай може мати негативні риси. Такими персонажами, зображеними з класових позицій, рясніє українська література, включно гумористична.

Цікава та річ, що Михайло Трайста ставиться до персонажів своїх гуморесок, насамперед до вуйка Феріщака, поблажливо, з ледь скритою симпатією, бо наче застерігає, що немає людини без світлотіней, без слабкостей, інакше життя було б нудне.

            Вивівши на уявну сцену чоловічу половину Верхнянки, автор не міг оминути і жіночу, і так світ побачили «Чесні жони» – п’єса, яку він називає «гумористичним народним образком у 3-ох діях». Розкішний це «образок», бо відхиливши занавісу сімейного «вогнища» верхнянців, він наче дає друге, вже сценічне, життя, перченим коломийковим співанкам, в яких вирують любовні пристрасті. Відкинувши традиційне замилування безхмарним подружнім життям (невдячна для гумору тема!), Михайло Трайста «безжально» оголює любовні інтрижки, перипетії молодичок, котрі заводять собі полюбовників, коротають з ними ночі тоді, коли законних чоловіків немає вдома. Автор не моралізує сільських грішниць, не вказує на них осудливо пальцем, а так веде дію, що вони самі попадають у ними ж розставлені хитрі пастки.

            У першому числі літературного журналу «Наш голос» я написав статтю «Де наша драматургія?». Відтоді минуло понад двадцять років і аж тепер у нашій літературі появився справжній драматург. Доказом цього є й те, що румунський варіант п’єси під назвою «Полюбовниці з марамороськими очима» був поставлений на сцені з гучним успіхом на сцену театром міста Слатіна, який зі своєю трупою був запрошений і до Мілано, щоби представити виставу для румунів, які працюють в Італії.

Тепер слово за нашими театральними гуртками. Та чи є вони у нас?

Михайло МИХАЙЛЮК