«ЗАГЛУХЛИЙ ДЗВІН» МИХАЙЛА МИХАЙЛЮКА

Untitled

«Спогади, спогади –

Спалахи болю».

М. Михайлюк

У романі «Бляшаний барабан», який шокував спочатку Німеччину, а опісля весь світ, Гюнтер Грасc пише: «Я починаю задовго до себе, оскільки ніхто не сміє описувати своє життя, якщо він не володіє достатнім терпінням, щоб перед тим як намітити віхи власного буття, не згадати, на худий кінець, хоч половину своїх дідів і бабок…»

Михайло Михайлюк володіє не тільки достатнім терпінням, а й рідкісною майстерністю, з якою він, мов пензлем, змальовує портрети своїх рідних дідів і бабок, батька і матір, односельчан і вчителів, друзів і ровесників, a цi портрети переростають у святі ікони чарівного дитинства і прекрасної молодості, бо людина двічі живе: раз у дитинстві, а вдруге у спогадах про нього. «Читати «трафунки» Михайлюка, – пише Іван Ковач, – це прочитувати характери і долі, одним оком радіти, іншим ронити сльози…». Воно так і є, бо читаючи твори-«трафунки», переконуєшся, що письменник змалечку пізнавав всі премудрості сільського буття, навіч бачив яскраві типи його мешканців, захоплювався їхньою соковитою мовою, в якій часто озивалась дотепність народного гумору, і саме тому його твори насичені гумором, який віддзеркалює просту і щиру душу селянина.

Головне джерело гумору в творах письменника це любов до рідного краю, насамперед – свідома любов до людини, бо як казав Остап Вишня: «Право сміятися

із своєї, рідної людини, дає любов».

Одні з Михайлюкових персонажів сумно-наївні, як його бабця, котра молиться і хреститься: «Pаз наліво – Христу, раз направо – Богородиці, а раз посередині цісарю», бо «…цісар, то святий! Він не як ті антихристи, безбожники, котрих ти мені у книжці показував. То святий…». Вимовлені з болем і розпукою її слова мають чарівну силу: «… наче щось зламалося у моїй дитячій душі, і чи не вперше я засумнівався у вірі у тих нових богів, яких нам нав’язували шкільним вихованням з червоною краваткою на шиї…» – зізнається автор, якого вчили в школі, що «всі цісарі, королі – кровопивці, гнобителі бідного народу» («Невже і цісар святий?»). А ще вчили їх, що «без попа і бога в нас рівна дорога». Чи не тому він не сміє скласти у домашньому завданні речення: «Тато робить хрести», а тільки «Кінь пасе; Корова пасе»; за що був радий і гордий, бо він вже не був якийсь там «рус», а українець, бо «волохи говорили по-волоськи, євреї – «по-жидівськи», німці – по-німецьки, поляки – по-польськи, та майже всі вони знали «по-руськи», бо нас було більше. Більше, але хто це ми? Румуни називали нас русами (ruşi), а ми не називали себе ніяк» («Хто я такий, або перше моє українське речення»).

Інші персонажі іноді кумедні, комічні, смішні, зате оригінальні, бо виписані з теплотою і любов’ю, добре відомі кожному читачеві, який виріс на селі. Це вуйна Линця, яка вичікує Марічку, що «видно, десь забалакалась, бо рот в неї, як терлиця, а язик, як праник. Поки комусь кісточки не перемиє, то й волами не зрушиш з місця». Чи як коваль, який кожного разу в «послідній раз» розповідає своїм побратимам по чарці, як олень пішов до корчми «за пивом», а вони – «лапайдухи», «гаспиди», «невірники», «тумани», «мацьорники кримінарські», «слизняки паршиві» не можуть докмітити, де у його розповіді кінчається правда, а де починає вигадка. Чи гулящий господар Бойчук, до якого «багатство нізащо не липло», бо «жив без жури», маючи своє життєве кредо: «всеодно на той світ нічого не візьмеш, хіба горб, що на плечах! А я собі – вільна птаха!». Його гризе oдне: «не має на обійсті криниці», а «зле око» сусіда Мандюка, до

криниці якого ходила по воду баба Марія, «наче по свою загибіль», бо сусід наче рахував з-за плота «кожне зачерпнуте з його криниці відро, кожну ступню, яка толочить стежку на його городі». Тоді пригадував собі, що і на його господарстві є криниця, і рахуючи та обдумуючи, як би полагодити її, дивується, «який з нього господар веледний, а Мандюк одне ніщо зі своєю криницею». Чи скупий, що навіть кусні хліба і ложки борщу лічить, коли обідає, Ілаш Мандрик, який ніяк не може зрозуміти, чому малий годинник, «трішки більший від нігтя на великому пальці» коштує кілька сотень або й цілу тисячу, коли «великий, як два кулаки, сотка». «Шахрайство! Нема правди на світі – лупили колись пани бідного чоловіка, луплять тепер і „товариші“», – скаржиться сусідові. Чи Гнат, який не хоче «фалитися роботою, як дурень грейцарем», хоча і наробився, не заперечує, але зате горівка на його столі ніколи не бракувала, ніколи!

Або «цибатий, чубатий і носатий» Туньо, без якого «на Толіченьці данець – не данець, а одне тьху!..».

Смішною постає перед нами і постать Тейка, але чомусь мені пригадуються слова Шевченка, якими він звернувся до Гоголя: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже». Сміятися чи плакати з бідного Тейка?.. «Низькорослий, миршавий, клишоногий, з надмірно довгими руками з розчепіреними пальцями, котрими, здавалося, пригнувшись, готовий був повсякчас щось поцупити». «Недогодований» – для незлобивих людей, котрі співчували йому; «недороблений» – для мудрагеликів; «шмаркач» – для парубків, які приймуть його у данець тільки тоді, як поставить «два ока первака від Іцика, а не смердючої бурякової самогонки». Але в Тейка «у кишенях вітер віє-гуляє». Цілу зиму пиляє дрова, щоб на чоботи заробити, «бо який то парубок без чобіт?», а опісля чистить в місті єврейські нужники – «роботу, на яку послідний жебрак не погодився б», щоб заробити на могорич парубоцькій кумпанії, яка кінець-кінцем приймає його, підкидаючи тричі угору під вигуки «Гуррра!» тільки для веселої забави. І ось, Тейко у чоботях, «зліплених» сільським полатайком Мудраком «з майже перетлілих солдатських, що валялися на поді», завертівся у «тропочіці» з першою ліпшою дівкою під регіт парубоцтва. Бідного Тейка навіть до війська не беруть. «Де такому ґвер носити та всю амуніцію?». Дали цидулу – «сиди дома, підростай і відгодуйся». Та йому байдуже до тих, які глузують з нього, навіть хизується своєю цидулою: «Мой, такий папірець лиш мій дід за Австрії мав!». Не пощастило Тейкові і оженитися. Хоча дівка була «висока, як драбина, худа, мов ялова корова, жилава, як скручений утроє воловід». Та старий скупий Мукосійник наказав переспілій доньці: «Цей буде твоїм чоловіком, за два місяці справимо і весіллє!». Але дівка так розреготалася, що аж шибки задрижали: «Оцей здохляк? Та його ні в ліжко, ні в колиску!».

Мудрагелик не слухається поради лікаря, «бо він не малий, сам знає, що має робити», і випиває відразу все лікарство: «Чому мушу мучитися цілий місяць, коли міг би збутися біди відразу?»; чи Василь Ірічук з Пержолівки, який не хоче продати Кулуньові голубів «ні за які гроші», бо той назвав їх «самець і самиця», а не «голуб і голубка».

З уміння вивірено розставляти мовні та ситуаційні акценти, відтворювати дух та атмосферу людських взаємин і вибудовувати сцени правдиво, з великою достовірністю і теплим гумором відтворювати діалоги, народжуються буковинські герої творів Михайла Михайлюка.

Одним з таких героїв постає перед нами Їлько-мулєр, батько письменника, якого люди поважали, «бо, дивись, минув якийсь рік, а мулєр Їлько купив ще один кавалок поля, та не десь на ґлимеях, а при дорозі, – якраз на хату». І хочай «поза очі називали скупіндряком», але він готовий був би дати і тисячу леїв (за таку суму можна було корову купити) «лиш би врятувати того пса». Він запрошує придуркуватого напівжебрака Іванцєка до своєї хати на порцію горівки, і не будь-як, а : «Зробіть мені ласку, пане Іване!», бо Їлько не забув, що той «колись господарем був, дві пари волів мав, у червоних чоботях ходив. Але погорів і…». Не жаліє ні горівки, «тої чужої, привезеної сином з Букурешт», аж три порції наливає «хитрому» Іванчику, хоч сам смакує тільки «по капельці, бо дорога дуже».

Щоб творити такі вражаючі, талановиті твори, потрібне глибоке знання народного життя, психології селян, та у автора вистачає їх, бо признається сам: «А мені, селянському сину, який підлітком і в молоді роки робив коло землі, – орав, сіяв, молотив, возив пшеницю до млина, – як купую хлібину, завжди пригадується, який зажурений був батько, коли у нас на столі появився вперше куплений, а не випечений

матір’ю хліб».

Видатний прозаїк, поет, журналіст, літературний критик, Михайло Михайлюк широко відомий в Румунії, Україні і в українській діаспорі. Перед нами тепер, після двох романів і збірок поезії, прози, публіцистики та літературної критики, свіжа його книжка «Заглухлий дзвін».

Anunțuri

Lasă un răspuns

Completează mai jos detaliile tale sau dă clic pe un icon pentru a te autentifica:

Logo WordPress.com

Comentezi folosind contul tău WordPress.com. Dezautentificare / Schimbă )

Poză Twitter

Comentezi folosind contul tău Twitter. Dezautentificare / Schimbă )

Fotografie Facebook

Comentezi folosind contul tău Facebook. Dezautentificare / Schimbă )

Fotografie Google+

Comentezi folosind contul tău Google+. Dezautentificare / Schimbă )

Conectare la %s

%d blogeri au apreciat asta: