ДАВИДОВІ ПСАЛМИ» У ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ТА МОЛДАВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА ДОСОФТЕЯ

sevcenko_taras mitropolitul-dosoftei

Псалом – це один із святкових жанрів релігійної ліріки. Латинське слово «religio» походить «religare» і означає відновлення синкретичного зв’язку людини та довколишнього світу. Тому релігійність містить у собі як відповідне світобачення кожної людини, так і зумовлене ним ставлення до природи та до інших людей. Релігійна людина не лише вірить у Бога, а й віддає Йому шану у вигляді різних жертвоприношень: посту, обрядів, молитов, пісень і т. д.

Псалом, по-перше, є релігійним особливим оспівуванням та похвалою, а по-друге, інтимізованою розмовою з Богом, тому його змістом може бути прохання (молитва) або прославлення. Від самого свого виникнення псалми вирізнялися розмаїтою жанровою семантикою: хвалебні псалми, псалми-плачі, псалми царські, псалми вдячності та покаяння. Тому широкою є гама емоцій, явлених у псалмах: від радості до розпачу, від розважливої медитативності до екстатичного захвату.

Поставши у часопросторі юдейської історії та релігії, псалми значно трансформувалися у молитовній практиці християн. Символіка юдейського псалма (рослинна, тваринна тощо) отримала ширше тлумачення, а його мотиви та сюжети інтерпретуються на ґрунті національних історій і культур.

Дослідниця біблійних тем у творчості Т. Шевченка І. Бетко зауважує: «У духовному житті українського народу власне Псалтир з найдавніших часів відіграв виняткову роль. Як важлива складова християнської літургії, він належав до тих богонатхненних книг, з яких в Україні починалося знайомство з Біблією. Разом з тим

вплив Псалтиря виходив далеко за релігійнодуховні межі, сягаючи найсокровенніших сфер народного побуту. Псалтир читали над померлим; з нього вчилися грамоти…»

Ідея переспіву «Давидових псалмів» належить французькому протестантському релігійному реформатору Жану Кальвінові, засновнику кальвінізму (1509-1564), але перший вдалий переспів належить французькому поетові і перекладачу епохи Ренесансу Клеману Маро (1496-1544), великому противнику релігійного фанатизму, який боровся за свободу совісті й гідності особистості. В 1538 році він перекладає «Давидові псалми», яким судилося найдовше життя, адже вони ввійшли до протестантського молитовника як канонічні версії псалмів. Та Клеман Маро перекладає і переспівує тільки 50 зі 150 віршів. Перший повний переклад і переспів Давидових псалмів належить насліднику Жана Кальвіна, швейцарському реформатору Теодору Безі (1519-1605). Також в 1577 році великий польський поет і драматург Ян Кохановський (1530-1584) переклав на польську мову «Psałterz Dawidów» («Давидові псалми»), які мали велике значення у розвитку літературної польської мови і віршової

техніки. За прикладом польського поета Симеон Полоцький (1629-1680) вперше в московській поезії переклав віршами «Псалтирь рифмотворная», яка 1680 р. була надрукована у Верхній друкарні, а в 1685 р. покладена на музику дяком Василем Титовим. Новизна літературного починання Симеона Полоцького оцінена представниками традиційної московської культурної свідомості як зазіхання на священність «богонатхненного» тексту. «Псалтирь рифмотворная», яку Ломоносов назвав серед інших книг «вратами своєї вченості», поклала початок багатої традиції віршованих перекладів псалмів XVIII-XIX ст. Слідом за ним повні віршовані переклади виконали Василь Тредяковський і Олександр Сумароков, протягом ХІХ століття псалми з’явилися у перекладах Василя Жуковського, Федора Глінки, Миколи Язикова,

Олексія Хомякова, Льва Мея, а на початку ХХ століття цьому жанру віддали данину Валерій Брюсов, В’ячеслав Іванов, Федір Сологуб та інші автори російського символістського напрямку.

Серед всесвітньо відомих перекладів «Давидових псалмів», поруч «Psałterz Dawidów» Яна Кохановського та інших вищезгаданих перекладів-переспівів, знаходиться і «Псалтир Св. Пророка Давида» (1673 р.) молдавського Митрополита Дософтея, а також «Псалтир» або «Книга хвали Божої» (1871 р.) Пантелеймона Куліша.

Дімітріє Баріле (1624-1693), відомий під ім’ям Дософтей, – молдавський Митрополит, політичний діяч, учений, поет і перекладач, який навчався при монастирі Трьох Ієрархів у Яссах, а пізніше вивчав гуманітарні науки та мови у Львівській братській школі, відновник книгодрукування в Молдові (очолюючи групу молдавських боярів, що прагнули зближення із Росією, брав участь у переговорах 1674 і 1684 років про перехід Молдавського князівства в російське підданство; у 1683-1684 роках проживав у місті Стрию, нині Україна; у 1686 році він переїхав до Польщі, де й залишився до кінця свого життя), читаючи польський переспів Яна Кохановського «Давидових псалмів», береться теж за повний переклад румунською мовою, який виходить з-під друку 1673 році в польському місті Унійов.

«Митрополит Дософтей був мудрою людиною, розмовляв грецькою, латинською, слов’янською та іншими мовами, мав глибокі знання, бо читав багато, і глибоковіруючим та богобоязливим був, благий, мов ягня, такої людини не було в той час у нашій державі», – писав молдавський літописець Йон Некулче (1672-1745).

У своїх переспівах «Давидових псалмів» всі автори шукали аналогій, які б найбільше відповідали їхньому ідеалу, ідеалу вільної, духовно-досконалої особистості, яка шукає гармонії із самим собою і навколишнім світом. Володимир Антофійчук, про-

фесор, доктор, завідуючий кафедри української літератури Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, пише «… мотиви складного, а то і трагічного буття єврейського народу були цікавими для поетів з огляду на те, що вони сприймалися як своєрідні архетипи, які, так чи інакше, мають повтори в історії усієї

земної спільноти. Водночас вони розглядали її як матеріал націо-творчого процесу і засіб пробудження національної історичної пам’яті. (…) Що стосується української літератури, то тут найпоказовішою видається творчість поета Тараса Шевченка, який сприймав псалтир, а з ним всю біблію, перед усім, як святе письмо, а по-друге, як геніальну пам’ятку світової культури»[1].

Так, мотив вавилонського полону став ключовим у Псалмі 136-му, в переспіві Т. Шевченка, будучи ототожненим з поневоленням України:

На ріках круг Вавилона

Під вербами, в полі

Сиділи ми і плакали

В далекій неволі.

В оригінальному тексті Псалтиря це один із найдраматичніших псалмів, який, безсумнівно, впливав на почуття поета, котрий чекав визволення свого народу з-під ярма неволі. Мотив свободи народу стає лейтмотивом у творчості Шевченка, і в «Псалмах…» поет підкреслює його значення авторитетом біблійних прототекстів.

Звичайно, проблема свободи стосується також самого Т. Шевченка: у 136-му псалмі на тлі антитези воля-неволя йде мова про долю поневоленого митця, який не може творити в неволі:

Якої ж ми заспіваєм?

На чужому полі

Не співають веселої

В далекій неволі.

І коли тебе забуду, Ієрусалиме,

Забвен буду, покинутий,

Рабом на чужині.

Як і Тараса Шевченка, митрополита Дософтея з ранньої молодості цікавить доля свого народу, бо це ж його доля – доля вигнанця, доля того, який відчував, що переживе тугу за батьківщиною як екзистенційну травму, тому що майбутній митрополит мусів розлучитись з рідною Молдавією ще молодим, коли вчився у Львові, опісля змушений супроводжувати до Польщі Штефана Петрічейка Воде (1673-1675 рр.), так він і помер на чужині, на довгому засланні в польському краю, де прожив свої останні роки (1686-1693). «Волаючи у пустелі» у тональності псалмиста Давида, страждання якого перетворюється в його страждання, в страждання людини, якій судилось наприкінці ХVII ст. пережити занадто важкі випробування:

Vai, că voia mi-i amară,                    (Ой, гірка моя воля,

Ce m-am streinat de ţară,                  Бо відчужився я від краю,

Multă duc streinătate,                        Багато чужини несу я,

Asuprit de strâmbătate.                      Пригноблений кривдами.)

(Псалом 119)

Мотиви заслання, суму за рідним краєм, самітності, боротьби за волю, за звільнення рідного краю знаходимо на кожному кроці у віршованих псалмах, вони, мов та відкрита рана, постійно підживлюють вірші реальним людським стражданням.

Другий рівень поновлення священного тексту Дософтеєвих Псалмів – це його перетворення на сучасну авторові поезію із притаманною їй схильністю до конкретності, до великої кількості матеріальних деталей, зокрема візуального походження, відсутніх в оригінальному тексті. Посушлива, неродюча земля Юдеї, перетворюється на справжній рай молдавського села, де земля просто рясніє рослинністю. Наприклад, у 103 псалмі Дософтея трави буяють, скот випасається на м’яких зелених пасовиськах, зернини пшениці аж розпукаються, люди мають досить харчів, їм немає чого боятись лютої зими, вина теж мають, щоб розвеселити свої душі, і олії, щоб мастити волосся, і хліба, щоб не втратити сил і т.д.

Ці дві оригінальні поетичні території, автобіографія і безмежна конкретизація перетворюють Дософтеєві псалми в монумент бароккового багатства, яким любуємось і по сьогоднішній день.

Румунські дослідники дійшли висновку, що літературний вплив польського поета Яна Кохановського на Дософтея зовсім незначний. Псалтирь Кохановського коротший і дотримується тексту Вульґа́ти, латинського перекладу Біблії IV століття, здійсненого святим Ієронімом зі Стридону. Кохановський не виходить з теологічного сенсу псалмів, а про імпровізацію не може бути і мови. Дософтей не дотримується точності, акуратності «Давидових псалмів», наприклад, другий псалом у Дософтея налічує 54 рядки, на відміну від польського варіанту, який має тільки 36, третій псалом має 34 рядки в Дософтея, і тільки 20 в Кохановського, а дев’ятий у Дософтея має 120, а в Кохановського тільки 84.

У Шевченка ідея переспіву псалмів виникла восени 1845 р., коли він уважно перечитував Біблію. Псалтир поет знав добре ще з дитинства, бо за традицією, що сягає часів Давньої Русі, навчався через ці тексти грамоти. З багатьох причин «Давидові псалми» постали визначною подією не лише у творчості митця, а й в українській літературі й культурі загалом. За своїм задумом і його художнім утіленням цикл виступає одним із найвіртуозніших творів Шевченка у десяти ретельно відібраних псалмах (1, 12, 43, 52, 53, 81, 92, 132, 136 і 149 за церковнослов’янською нумерацією). У наступні роки, особливо після заслання, Шевченко вже неодноразово звертався до переосмислення біблійних мотивів, зокрема і псалтирних. Наприклад, 1859 р. він написав «Подражаніє 11 псалму», яке, готуючи «Давидові псалми» до друку (1860 р.), залишив, однак, поза циклом.

Відома румунська україністка М. Ласло-Куцюк та ін. дослідники наголошують на тому, що «Давидові псалми» в першу чергу виявляють релігійність поета, який знайшов у «Давидових псалмах» надійну моральну опору, вироблену систему етичних координат людського буття, в якій усіляке зло – звичайно, і суспільне – розглядається

як гріховний відступ від Божої правди.

На погляд Ірини Даниленко, Шевченкові «Давидові псалми» – визначний крок в утвердженні української поетичної традиції в контексті національної поезії, що має спільну загально-християнську пам’ять поетичного засвоєння та актуалізації старозавітного минулого. Завдяки саме Шевченкові в український літературний дискурс уперше був уведений «високий» жанр віршованого переспіву псалмів, що поет зробив глибоко органічно. Недарма П. Куліш, високо оцінюючи цей Шевченків цикл, написав у листі до М. Костомарова від 27 червня 1846 р.: «Вы говорите, что можно писать на этом языке только мужицкие повести. Но у вас перед глазами Шевченко, который выражает на этом языке и псалмы Давида, и чувства, достойные уст самого высшего общества».

Саме таким визначним кроком виявились і Дософтеєві «Давидові псалми» в румунській літературі. Дивопоява Дософтея як повністю сформованого поета та поява його «Давидових псалмів» в той час, коли румунська поезія ще не існувала як така, набирає пропорцій феномену, якого неможливо пояснити. Румунська поезія відкривається саме цим абсолютним шедевром, віршованими псалмами молдавського митрополита, просто важко уявити існування в другій половині XVII ст. такого твору,

який продовжує дивувати всіх його дослідників.

Якщо на основі Шевченкових «Псалмів» були здійснені віршовані псаломні переспіви П. Гулака-Артемовського, М. Максимовича, В. Александрова, О. Федьковича, С. Руданського, Я. Щоголева, П.Куліша, П. Грабовського, І. Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки, П. Карманського, Олександра Олеся, А. Кримського, Є. Маланюка та ін., Дософтей, на превеликий жаль, не залишив наслідників, які б продовжили переспіви псалмів.

У Тараса Шевченка художній простір «Давидових псалмів» вирізняється на тлі першоджерела промовистою тенденційністю. Наявність двох головних опозицій – «свій

праведний і свій нечестивий» та «знедолений свій» і «сильний чужий» (або «ворог») – відповідають провідній ідеї твору – ідеї політичної незалежності народу та суспільної злагоди на основі єдності національних інтересів і моральної досконалості (дотримування Божого закону) – що послідовно реалізується в циклі на всіх його поетико-семантичних рівнях, виявляючись в особливостях композиції.

Перший псалом Давида «Блажен чоловік» виконує функцію своєрідного підгрунтя для решти пісень Псалтиря, бо оспівує віру в закон Господній, дотримуючись якого, людина наблизиться до блаженства вічного життя. Цей псалом належить до історично-повчальних псалмів і описує дві дороги: щасливу праведних (1-3 вірш: «1. Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає,/ 2. але в Господа законі замилування має і над його законом день і ніч розважає./ 3. Він – мов те дерево, посаджене понад потоком водним, що плід свій дає у свою пору й що лист його не в’яне, і все, що чинить він, йому вдається.»), та злощасну дорогу грішних (4-6 вірш): «4. Не так безбожники. Вони – немов полова. Що вітер розвіває. 5. Тому безбожники на суді не остояться, ні грішники на праведників зборах. 6. Бо про путь праведників Господь дбає, а путь безбожників пропаде»).

Ось як звучить перший псалом «Блаженний муж на лукаву» у переспіві Шевченка: «Блаженний муж на лукаву/ Не вступає раду,/ І не стане на путь злого, І з лютим не сяде./ А в законі Господньому/ Серце його й воля/ Навчається, і стане він, як на добрім полі/ Над водою посажене/ Древо зеленіє,/ Плодом вкрите. Так і муж той/ В добрі своїм спіє./ (переспів 1-3 віршів, – дорога праведних) А лукавих, нечестивих/ І слід пропадає,/ Як той попіл над землею/ Вітер розмахає,/ І не встануть з праведними/ Злії з домовини./ Діла добрих обновляться,/ Діла злих загинуть» (переспів 4-6 віршів – дорога грішників). Головна ідея першого псалму – це Божий суд, згідно з яким визначальна опозиція «праведний-нечестивий» вирішується в ідеальному вимірі. Завдяки цьому псалму контраст між добром і злом стає лейтмотивом наступних як Шевченкових, так і Дософтейових переспівів.

«Давидові псалми», як і решта поетичних книг «Святого письма» («Пісня пісень», «Плач Єремії»), не римували і не римують в жодному з біблійних перекладів, як на українську, так і на інші мови світу.

Тоді навіщо римовані переспіви «Давидових псалмів»? – запитуються багато біблійних дослідників.

Професор І. К. Кіцімія (1908-1996) – історик літератури та фольклорист писав, що Давидові псалми є настільки красивими, що аж самі просяться до поетизації римованих строф. Вважається, що римовані переспіви «Давидових псалмів» робили тільки письменники, схильні до реформування.

Найвідоміший, найкращий і найхвилюючіший із 150 біблійних псалмів вважається 136 «Над Вавилонськими ріками» («Super flumina Babylonis»), який отримав нове життя в численних творах художньої літератури, варто згадати поему португальського поета Луїса де Камоенс (1524-1580) «Sôbolos rios que vão por Babilônia»; роман американського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури (1949) Вільяма Фолкнера (1897-1962) «Якщо я забуду тебе, Єрусалиме» (1939 – точна цитата Пс. 136, вірш 5); а також Принц Корвін в романі «Рушниці Авалона» американського письменника-фантаста Роджера Желязни (1937-1995) (лідер руху «Нової хвилі», в якій фантасти перенесли увагу з роботів та космічних кораблів

на людину і її внутрішній світ), цитує баладу, текст якої – «суміш трохи видозміненого 136 псалма і відомої дитячої пісеньки про Лондон, так само і головна героїня роману «Лілея» (1833) французької письменниці Жорж Санд (справжнє ім’я Амандіна Аврора Люсіль Дюпен), головна героїня співає цей псалом після свого чернечого постригу, замість покладеної по чину першої молитви черниці, і, щоб не забути, відомий сучасний роман славнозвісного бразильського письменника Па́ула Кое́льйо «Біля ріки Ріо-П’єдра сіла я й заплакала».

Тарас Шевченко, як і Митрополит Дософтей, як й інші відомі поети різних народів, не могли оминути 136 псалом «Над Вавилонськими ріками», який являє собою пісню єврейських вигнанців, що нудяться у вавілонському полоні після падіння Єрусалиму і руйнування Першого Храму, де вони перебували протягом 70 років після завоювання Ізраїля царем Навуходоносором у 586 р. до н. е. Перша частина псалма (1-6 вірш) виражає скорботу євреїв про втрачену батьківщину, а друга (7-9 вірш) – їхні надії відродити національну державу та релігію.

«Ріки вавилонські», що згадуються в псалмі, – це Євфрат, Тигр і, можливо, Ховар, який згадується у «Книзі пророка Єзекіїла», на пустельних берегах цих річок оплакували свою долю євреї, споминаючи Єрусалимський храм, а також саме там здійснювали своє богослужіння. За тлумаченням Феодорита Кірського, вавилоняни вимагали від євреїв виконання священних пісень не для того, щоб навчитися шануванню істинного Бога, а для того, щоб посміятися над полоненими. Щоб не давати приводу для насмішок, а також тому, що священні пісні не можна було виконувати поза стінами Храму, євреї відмовлялися «співати пісню Господню на землі чужій». Одним

словом, це псалом про сумну долю засланців, якими були у свій час як Тарас Шевченко, так і Митрополит Дософтей.

В переспіві Шевченка наголошено патріотичні мотиви вірності народу минулій славі й рідній пісні. Ірина Даниленко пише, що поет «відразу надав більшого порівняно з oригіналом драматизму, виходячи з бажання передати читачеві глибину страждань народу. Так, суворий лаконізм перших двох віршів першоджерела під пером Шевченка

набуває яскравіших барв, що, однак, не змінює первісного змісту».

«На ріках круг Вавілона,/ Під вербами в полі,/ Сиділи ми і плакали/ В далекій неволі./ І на вербах повішали/ Органи глухії,/ І нам стали сміятися Едомляни злії». Так само, як і в переспівах інших псалмів, і в цьому з’являється мотив ворожого сміху («І нам стали сміятися…»), але, виходячи з підтексту першоджерела, можна стверджувати, що Шевченко глибоко зрозумів прохання вавилонських воїнів, звернене до засмучених євреїв заспівати святі пісні на чужині. Інтерпретуючи цю сцену, поет замінив вавилонян «едомлянами» (ідумеяни – нащадки Ісава, що мешкали в землі Едомській),

етнічно спорідненими з євреями, але й ворожими сусідами, у чому проглядається очевидний намір Шевченка актуалізувати біблійні події відповідно до своєї концепції історії українського народу (споріднення з росіянами – москалями, ворожими сусідами).

Прозора паралель виникає й через авторську деталізацію змісту прохання «злих едомлян»:

«Розкажіть нам пісню вашу,/ Може, й ми заплачем./ Або нашу заспівайте,/ Невільники наші».

«Суть запропонованої ворогами альтернативи вочевидь наштовхує читача на роздуми про мову або вірність рідним пісням. Поет осучаснює відповідь поневолених євреїв «едомлянам», наголошуючи не стільки на неможливості співати святі пісні на чужині, скільки на несумісності самого співу в полоні», – пише та сама Ірина Даниленко.

«Якої ж ми заспіваєм?../ На чужому полі/ Не співають веселої/ В далекій неволі» (пор.: «Як нам пісень Господніх на чужій землі співати?», вірш 4).

Мотив полону підкреслено й завдяки змінам, внесеним у формулу клятви полонених не забувати Єрусалим: «І коли тебе забуду, Ієрусалиме,/ Забвен буду, покинутий/ Рабом на чужині» (пор.: «Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця!», вірш 5).

У закінченні Шевченко відтворив близько до оригіналу моління полонених про покарання «едомлян»: «І Господь наш вас пом’яне,/ Едомськії діти,/ Як кричали ви: „Руйнуйте,/ Руйнуйте, паліте/ Єрусалим!..“» та пристрасний прокльон Вавилона:

«Вавилоня/ Дщере окаянна!/ Блаженний той, хто заплатить/ За твої кайдани! Блажен! блажен! Тебе, злая,/ В радості застане/ І розіб’є дітей твоїх/ О холодний камень!».

Версія переспіву 136 псалма Митрополита Дософтея – найвідоміша з літературних обробок – є найбільш цитованим фрагментом зі всієї його лірики багатьма румунськими авторами, починаючи від Антона Панна (1794-1854, поета, композитора і фольклориста, одного з родоначальників румунської музичної фольклористики, діяльність якого значною мірою сприяла появі румунської літературної мови), до Моніки Ловінеску (1923-2008, відомого критика та журналіста, дочки академіка Євгена Ловінеску), якої журнал носить назву першого вірша 136 псалма «Біля ріки Вавилона» („La apa Vavilonului”), вибір назви не тільки естетичний, а також і біографічно виправданий (в цьому журналі зустрічаються всі важливі моменти життя румунських інтелектуалів: дитинство, юність, вигнання, перші роки на вигнанні, прожиті в полоні ілюзій, можловості відкритої боротьби проти комунізму, повернення до Румунії. Підтекст цієї книги презентує неадекватність Франції, домінованої прокомуністичними інтелектуалами і тільки кілька постатей, як Раймон Арон і Альберт Камю, були готові визнати докази руйнівних наслідків комунізму в Східній Європі).

Впливи цієї біблійної елегії знаходимо і в «Дойні» Міхая Емінеску, яка акумулює кілька композиційних формул та псалмову тематику, як доказує Ал. Андрієску, так само, як біблійний оригінальний текст перетворюється в дойну відчуження, про що пише і проф. Володимир Антофійчук у своїй статті «Псалом у творчості Шевченка та Емінеску. Компаративістичний аспект»: «У поезії Емінеску «Дойна» уловлюється відгомін кількох псалмів – 82, 108, 73, а особливо 136, (..). І прикро, що до тепер ми не маємо перекладу на українську «Дойни» Емінеску, бо це, так чи інакше, дуже цікавий промовистий твір у контексті і шевченкової поезії, і в контексті тих творів українських авторів, побудованими за мотивами 136 псалму. У вірші Емінеску помітний синтез біблійної стилістики і поетики популярної народної пісні з її щимким ліризмом, тобто Емінеску пропонує зовсім іншу форму переробки біблійного псалма. Викладене вище наводить на думку, що і Шевченко і Емінеску у своїх рецепціях псалтиря опиралися як на національні, так і на загальнокультурні традиції, створивши універсальні зразки, в яких національне пізнається крізь призму загальнолюдського, а загальнолюдське крізь призму національного».

Біблійні прозові вірші 136 псалма, поетично переспівані Митрополитом Дософтеєм, отримують велику виразну силу, тим більше, що їх об’єм подвоюється у порівнянні з біблійним оригіналом. «Доповнення» призначені для додатку нових конотацій у священному тексті, а вибір дієприслівників для дієслів «доповнених віршів» посилюють значення. Горе, пов’язане з неможливістю співу, а самопрокляття як ефект гіпотетичної зради пов’язане з проблематичним питанням мови, слова якої не можуть вимовляти, тим паче співати.

Поруч Сіону Дософтей відроджує й іншу державу, тобто свою рідну батьківщину. Псалом вібрує для нього, а разом з ним і румунська земля, яка знаходиться під його ногами.

Багато з українських та румунських літературознавців досліджували релігійний характер переспівів «Давидових псалмів» як Шевченка, так і Митрополита Дософтея.

Християнський світогляд Тараса Шевченка значною мірою сформувався під впливом його віруючих батьків. Батько Тараса – Григорій Шевченко – був грамотний і для свого середовища досить начитаний, любив переказувати життя святих і подвижників, але Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви і до релігії загалом. Таким чином, оцінки релігійності Шевченка «варіюють від образу упокореного християнина до суперечності його зовнішньої набожності „епікурейському” способу життя, і аж до оцінок постаті Шевченка як „богохульника” Російською православною церквою та як „атеїста” комуністичною ідеологією Радянського Союзу». Творчість Тараса Шевченка впродовж всього його життя, його листи і записи у щоденнику всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.

Після вивчення «азбуковника» Тарас Григорович перейшов до читання Псалтиря. За свідченням шкільного товариша Шевченка, приходячи додому після уроків, він довго просиджував над псалмами, захоплюючись їхньою поезією, декламуючи їх вголос. Богородський, за поширеним тоді у школах звичаєм, посилав його читати Псалтир над померлими; за виразне читання псалмів вголос Шевченкові давали дрібні гроші, які переважно забирав Богородський.

За словами Степовика, у радянському літературознавстві не любили писати про цей цикл переспівів, але коли писали, то наголошували на «громадянському звучанні» та «революційності» цих текстів. Так, радянський «Шевченківський словник» дає таке тлумачення: «Поет звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революційної боротьби». Також у словнику наголошується на співзвучності псалмів його власному стилю.

Аналіз художньої структури переспіву всіх десяти «Шевченкових псалмів» засвідчує, що він мінімально відходить від оригінального тексту, бо він напевне користувався церковнослов’янськими варіантами Святого Письма. У пошуку генетичних коренів та джерельної праоснови Шевченкових переспівів І. Дзюба констатує: «В його час не було ще перекладів Біблії українською новолітературною мовою; Житомирська Євангелія 1571 року, староукраїнською книжною мовою, не була йому знайома; користувався він російськими виданнями, що зберігали стилістику церковнослов’янської мови». Згадуючи про Житомирську Євангелію, відому в науковій літературі як Волинська Євангелія, яка є пізнішою версією Пересопницької пам’ятки і

містить лише новозавітні тексти, вчений очевидно дає зрозуміти, що це джерело могло би стати загальнолексичним орієнтиром уживання поетичної образности чи типової біблійної метафорики. Адже саме «Шевченкові довелося творити високий патетичний стиль нової літературної мови (якого не було до нього і в романтиків), беручи староукраїнізми з літописів, із „Слова о полку Ігоревім”, народних релігійних співів, кантів, колядок та українізуючи церковнослов’янські біблеїзми, вводячи їх в українські синтаксичні конструкції, „асимілюючи” морфологічно, максимально використовуючи можливості українського словотворення”.

За внутрішньожанровою класифікацією Шевченко здійснив переспів одного: благального (ляментального) псалма (43), двох подячних чи псалмів-гимнів (136, 149) та семи піснеспівів історично-повчального характеру (1, 16, 52, 53, 81, 93, 132).

З художньо-естетичного погляду, – на думку Ярослава Герасима, – особливої уваги заслуговують тексти 43 та три останні – 132, 136, 149. Спостерігаючи за моральним виродженням і духовною ледачістю як неспростовними національними гріхами своїх сучасників, поет бачить у цьому основну причину втрати покровительства небесного Творця, який, кажучи його словами:

«Покинув нас на сміх людям,

В наругу сусідям,

Покинув нас, яко в притчу

Нерозумним людям.

І кивають, сміючися,

На нас головами,

І всякий день перед нами

Стид наш перед нами».

Водночас соціокультурна настроєність переспівів має певну оптимістичну запрограмованість і скерована на утвердження віри у те, що морально-етичний консерватизм української нації об’єднає її представників у майбутньому спільному молитовному зверненні до Бога. А тому поет спершу потерпає від смиренної, внутрішньої самотности:

«Помолюся Господеві

Серцем одиноким

І на злих моїх погляну

Незлим моїм оком…»,

а в кінцевій редакції останнього, 149-го переспіву тріумфально торжествує:

«Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором

Серцем нелукавим»

Ось так «Давидові псалми» Шевченко спочатку побожно читав над вічним сном мертвих своїх односельчан, після чого по-мистецьки переспівав їх добірною українською літературною мовою для всіх «живих і ненарожденних» українців.

Як і славнозвісний переспів шевченківських «Давидових псалмів», так і переспів Митрополита Дософтея не втратив своєї літературної популярності та релігійної якості, як це трапилось з багатьма тогочасними творами. Митрополит Дософтей, як і Тарас Шевченко, віщував, що народ сприймає тільки те, що відчуває своїм, саме тому його переспів має глибокий національний характер.

„Psaltirea pre versuri tocmită” («Псалтир віршований») 1673 року викликав великий інтерес дослідників з багатьох точок зору і був предметом багатьх суперечок з різних приводів. Однак книга була і залишається скарбницею оригінальної поетичної мови з вагомим рукописним рухом. Сьогодні, на превеликий жаль, існують тільки дві

повні копії Дософтеєвого переспіву «Давидових псалмів» і обидві знаходяться в Бібліотеці румунської академії.

Кілька з Дософтеєвих переспіваних псалмів: 46, 48, 49, а головно 96, вийшли, так би мовити, із сто-рінок рукопису і увійшли в усність, перетворившись (з малими змінами) в різдв’яні колядки та пісні, як співають діти, колядуючи із зіркою (cântece de stea). Антон Панн видав їх вперше 1830 року в збірнику «Versuri muziceşti ce se cântă la Naşterea Mântuitorului nostru Isus Hristos şi alte serbări ale omului» («Музичні вірші, які співаються на Рожденство Спасителя нашого Іісуса Христа та на інші людські святкування»), після чого фігурують і в усіх подібних збірниках, які появились наприкінці ХІХ-го та на початку ХХ-го століть.

Покладені на ноти Дософтеєві псалми спочатку співали з нагоди різних церковних празників, після чого дяки увели їх в «шкільну програму» (у той час школа діяла у рамках церкви), а далі завдяки дітям, учням, старосвітські гімни перетворились на різдв’яні колядки.

Творчість Митрополита Дософтея була більш поширеною, ніж ми її уявляємо сьогодні. Вона була добре відома не тільки в молдавських краях, а навіть і в Трансільванії. В списку від 1758 року в містечку Ібішфалеу (сьогодні містечко Думбревень у повіті Сібіу) поряд з різними різдвяними піснями знаходимо два Дософтеєвих псалми, які бракують в колекції Антона Панна: „Domnul este tare, lăudat şi mare” («Господь Всемогутній, гідний похвали і великий») та „La apa Vavilonului, acolo şezum şi plânsam” («Над ріками Вавилона ми сиділи і плакали»).

Мова, відкрита Митрополитом Дософтеєм, це справжній парад поезії в румунській літературі, яка знаходилася під впливом візантійських поетичних гімнів. Разом з іншими різдвяними піснями, Дософтеєві псалми увійшли до вертепної струк-

тури. О. Гавріл Аргату у вищезгаданій статті наводить приклад, що в кінці третьої частини однієї з вертепних драм гурт колядників співає: „Domnul statu craiu-n ţară” («Господь був королем держави»), а це 96 псалом Дософтея, а на закінчення співають:

„Veniţi cu toţi împreună să ne facem voia bună” («Приходьте всі разом і розвеселимось») – це 94 псалом.

102 псалом – один з найбільш аналізованих псалмів Митрополита Дософтея, відновлює Давидові літанії, але через вплив народної лірики зменшується урочистий характер розмови з Господом. Таким чином, псалом набирає вигляду народної румунської пісні, особливо дойни, через пряме звернення грішної людини до божества. Тогочасна головна барокова тема „fortuna labilis” («мінлива доля») стає іншим лейтмотивом народної лірики: у своїй спробі знайти Господа, невдалій, але настільки потрібній для того, щоб заспокоїти своє неспокійне єство, поет відчуває себе самотнім

перед божеством: „Pleacă-ti auzul spre mine/ Şi să-mi hii, doamne, spre bine,/ Şi la ce zi te-oi striga-te,/ Să-mi auzi de greutate” . («Схили свій слух до мене/ І будь мені, Господи, для добра,/ І в той день, коли покличу Тебе,/ вислухав мій тягар»).

Усвідомлюючи опозицію між людським і божественним, між ефемерним і вічним, вираженим антитезою, що домінує увесь текст 102 псалма, людина під важким матеріальним тягарем приречена на безкінечне страждання – наслідок первородного гріха: „Că-mi trec zilele ca fumul,/ Oasele mi-s răci ca scrumul./ Ca neşte iarbă tăiată/ Mi-este inema săcată” («Проходять мої дні, як дим,/ Кістки мої холодні, як попіл./ Як жмут скошеної трави,/ Моє серце висушене»).

Відколи Господь вигнав людину зі свого раю, вона живе в трагічному вигнанні, мов у долині плачу, зі всіма важкими немилосердними наслідками: „Am mâncat pâne de zgură/ Şi lacrimi în băutură,/ De faţa mâniii tale/ Ce mi-ai dat de sus la vale” («Я їв хліб

із сажі/ і сльози пив,/ Перед обличчям гніву Твого/ Який Ти дав мені з висот в долину»).

Але в багатьох зі своїх пасалмів Дософтей прагне зобразити земний рай, насичений добром, щастям і душевним спокоєм.

Віршовані псалми Митрополита Дософтея підняли на новий еволюційний щабель румунську народну літературну традицію, його творчість є одною з найуспішніших транспозицій псалмів в особистому дусі, в дусі життя та історії румунського народу.

У шевченківському переспіві «Давидових псалмів» чітко помітна революційність, невід’ємно пов’язана з національними інтересами й релігійно-містичними переконаннями поета, зокрема з вірою Шевченка в ідеальний соціум, в якому справжня влада належить лише Богові.

Використані матеріали:

  1. Н.В. Науменко, Поетика псалмоспіву у творчості Петра Гулака-Артемовського,

Національний університет харчових технологій, м. Київ.

  1. Ірина Даниленко, Давидова Арфа й Тарасова Кобза: про «Давидові Псалми» Т.Г. Шевченка, Слово і час, 2014.
  2. Святе письмо старого та нового Завіту, Українське Біблійне Товариство, 1992.
  3. Mitropolitul Dosoftei, Forumul Creştin Ortodox.
  4. Nicu Gane, Dosoftei, Psaltirea în versuri,
  5. Прот. Григорій Розумовський, Пояснення священної книги псалмів.
  6. Loredana Оpăriuc, Versiuni ale Psalmilor la Dosoftei şi Şerban Foarţă.
  7. Дмитро Степовик, Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. Киї, Видавництво імені Олени Теліги, 2013, с. 480.
  8. Г. В. Бондаренко, Декілька нових штрихів до біографії Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка, Київ, Видавництво Дніпро, 1982, с. 26.
  9. 10. Псалми давидові // Шевченківський словник. У двох томах. Київ, 1978, Т. 2, с. 133-152.
  10. Ярослав Гарасим, Псалми Тарасові: етноканонізація біблійного жанру. http://ntsh.org/

node/283

  1. Gavril Argatu, Dosoftei – mitropolitul poet al limbajului liturgic, htpp://www.crainou.ro/
  2. Dosoftei, Psalmul 102, lirica religioasă, htp://www.scrierile.com/

[1] Володимир Анофійчук, Псалом у творчості Тараса Шевченка та Міхая Емінеску: компаративістичний аспект, «Наш голос», № 214, квітень, 2012 р.

Anunțuri

Lasă un răspuns

Completează mai jos detaliile tale sau dă clic pe un icon pentru a te autentifica:

Logo WordPress.com

Comentezi folosind contul tău WordPress.com. Dezautentificare / Schimbă )

Poză Twitter

Comentezi folosind contul tău Twitter. Dezautentificare / Schimbă )

Fotografie Facebook

Comentezi folosind contul tău Facebook. Dezautentificare / Schimbă )

Fotografie Google+

Comentezi folosind contul tău Google+. Dezautentificare / Schimbă )

Conectare la %s

%d blogeri au apreciat asta: