„PRIN GLODUL DESTINULUI”, SAU FERICIREA UNEI COPILĂRII NEFERICITE

descărcare

„Am purtat în mine prea multă iubire ca pe o povară şi am împrăştiat-o peste tot pe unde am călcat. În loc să scap de ea, creştea la loc în mine, dureros. Am dat-o cerului şi soarelui, au vrut-o pădurile şi păsările. Am dat-o oamenilor care n-au avut nevoie de povara iubirii mele…”

Ela Nicolau

Günter Grass în „Toba de tinichea”, romanul care a şocat Germania, iar mai târziu întreaga lume, devenind un bestseller internaţional, spune că nimeni nu are dreptul să-şi descrie propria viaţă dacă nu are destulă răbdare ca să-şi amintească, măcar de o jumătate din bunicii săi. Ela Nicolau, în primul volum al romanului său „Prin glodul destinului”, apărut la Editura „Singur”, Târgovişte, 2014, nu numai că are suficientă răbdare să-şi amintească de ei, dar şi cu o măiestrie rar întâlnită, zugrăveşte precum un pictor iscusit portretele lor, care se transformă în icoanele sfinte ale fermecătoarei copilării şi minunatei tinereţi, deoarece omul trăieşte de două ori în viaţă: odată în copilărie, iar a doua oară în amintirile despre ea. „Am purtat cu mine urmele trecutului oricât de departe am fugit de el!”, spune autoarea încercând să reconstruiască din frânturi drumul care i-a fost dat să-l străbată prin glodul destinului: „Voi trăda tăcerea, dezgropând rădăcinile ei adânc înfipte în timp. IARTĂ-MĂ TĂCERE!”

Ela Nicolau reuşeşte prin prisma cuvintelor şi a unei scriituri elaborate să recreeze nu doar propriu-i trecut, ci şi pe cel al contemporanilor săi, pentru că citind „Prin glodul destinului”, inevitabil retrăieşti propria-ţi copilărie, propria-ţi tinereţe şi te gândeşti la propriu-ţi destin pe care, mai mult sau mai puţin, îl compari cu destinele personajelor cărţii, ceea te  face să rămâi suspendat undeva între bucurie şi tristeţe. Desigur, fiecare dintre noi am fost marcaţi de comportamentul „aproapelui nostru”, – bunici, părinţi, rude mai apropiate sau mai îndepărtate, vecini, prieteni, colegi etc., care ne-au iubit sau nu ne-au iubit, ne-au ajutat, sau ne-au făcut rău, astfel aceştia deseori rămân în amintirea noastră, fiecare după meritul lui, „bun” sau „rău”, tertium non datur. Autoarea, încă din copilărie reuşeşte să depăşească această situaţie, ea spune: „Încă de pe atunci luam în seamă numai partea bună a omului, lucru care nu m-a ferit de întristări şi dezamăgiri, dar am învăţat să trăiesc cu toate”, de altfel capitolul trei  îl intitutulează, inedit ca pe toate celelalte, „Natura iubeşte oamenii aşa cum ei nu ştiu s-o facă, oferind tot ce are, necondiţionat. Pe mine, natura m-a învăţat să iubesc la fel ca ea!” , iar într-un interviu, autoarea spune: „… îmi doresc ca oamenii să fie buni şi caut partea bună şi fiecare om are o parte bună în el, important este să o găseşti şi să te bucuri de acea parte, atât tu cât şi cel de lângă tine. Îmi place ca oamenii să fie buni şi caut asta, am căutat toată viaţa. Îmi face bine să cred acest lucru, îmi dă o seninătate.”

Antoine de Saint-Exupery spunea că toţi adulţii au fost şi ei, cândva copii, dar numai o parte dintre ei îşi mai aduc aminte de asta. Este vorba, bineînţeles, de sentimentele şi trăirile care reîncarcă sufletul. Ela Nicolau demonstrează că ori cât de amară ar fi fost copilăria unui om, cu greutăţi şi neajunsuri, ea merită retrăită, deoarece este cea mai plăcută perioadă a vieţii şi nu se poate să nu găsim în „glodul” copilărie amintiri care strălucesc ca nişte perle, iată cum descrie ea asemenea momente: „Din toată perioada copilăriei păstrez câteva amintiri care m-au făcut să simt că eram o familie. Prima m-a urmărit şi m-a înduioşat toată viaţa. Pe când aveam trei ani, tătăica mi-a cumpărat o pereche de pantofi pe care îi ascundea la streaşina casei. Mămica era cu mine în braţe şi căutam pantofii, iar când îi găseam, el îi ascundea în alt loc. Jocul acesta mă făcea să râd şi eram atât de fericită, că mi-a fost de-ajuns pentru tot restul copilăriei. Pantofii aceia nu s-au potrivit pentru niciuna dintre noi, aşa că mămica i-a dat de pomană la cineva. Chiar dacă nu i-am purtat, a rămas o amintire frumoasă pentru că au fost singurii pantofi pe care mi i-a cumpărat tata. (…) Un alt moment fericit care mi-a rămas în suflet a fost când a venit tătăica să mă ia de la un spital mare din oraş, unde am stat internată când am avut scarlatină. Eram foarte sus şi mă uitam pe geam la un fel de case suprapuse de care nu mai văzusem şi nu înţelegeam ce caut eu acolo părăsită de toată lumea. Când nu mai aveam nicio speranţă că scap vreodată de-acolo, a venit tătăica şi m-a luat acasă. Am coborât din autobuz mai departe de drumul către satul nostru. La Poiana era hram şi tătăica a vrut să mă bucure cu o îngheţată. Mă purta în braţe printre oamenii îngrămădiţi peste tot şi eu mă simţeam foarte mândră şi fericită. Era o singură căruţă cu îngheţată, dar pentru că era seară, omul nu voia să desfacă butoiul până a doua zi, să nu se topească. Atât de mult s-a rugat tătăica să-i dea o îngheţată pentru fata lui care venea de la spital, încât  l-a înduplecat. Mi-a umplut un cornet cu vârf şi în timp ce o mâncam, am avut sentimentul deplin al unui copil fericit. Poate că au mai fost şi alte momente, dar nu mi le amintesc aşa de bine ca pe acestea. ”

O amintire la fel de plăcută pentru Ela Nicolau, cutremurătoare pentru cititor, este şi cea despre Moş Crăciun: „Aveam câţiva anişori şi stăteam la gura sobei, ascultând la lumina lămpii povestea despre Moş Crăciun, care merge cu sania prin zăpadă să ducă daruri la copiii cuminţi. Nu mi-a trecut prin gând că asta ar putea să fie valabil şi pentru noi, pentru că nu se mai întâmplase până atunci. Am adormit liniştită, fără emoţia aşteptării vreunui moş, iar dimineaţa nici nu m-am mai gândit la poveste. Mămica, cu vorbe meşteşugite, m-a făcut să ies afară la uşa din faţă unde am văzut mai întâi nişte urme pe zăpadă, apoi pe ultima treaptă a scărilor era un ghemotoc de hârtie în care erau bomboane lipite între ele. A fost un moment de emoţie adevărată pentru toate şi am împărţit bomboanele între noi, după ce am reuşit cu greu să le dezlipim. Dacă ar mai fi venit moşul şi în anii următori, poate că momentul acela nu ar fi rămas atât de plăcut în amintire.”

Primul volum al romanului „Prin glodul destinului” este un poem al copilăriei, este o galerie plină de tablouri şi portrete zugrăvite cu o măiestrie rar întâlnită, poate doar în „Desna fermecată” a lui  Olexandr Dovjenko mai găsim o astfel de descriere a casei părinteşti, a locurilor care o înconjoară, a satului, a bunicilor, părinţilor şi oamenilor din sat. „Puritatea copilăriei îşi face rai de frumuseţe în orice loc pe pământ. Şi eu am copilărit într-un colţişor de rai!”, spune autoarea, cu toate că satul ei era ferit de ochii lumii, ca să ajungi la el trebuia să treci o mlaştină, pe o potecă întortocheată. „Drumul era bătătorit, dar când ploua piciorul se înfunda în glod, până la glezne. Foarte rar vedeam vreo maşină, iar când ploua nu puteau nicicum să intre în sat. (…) Satul nu avea preot şi nici biserică. Nu era dispensar sau vreun cadru medical, iar miliţieni nici atât. Curentul electric a ajuns la noi, în capătul satului, când mai aveam puţin să încep şcoala…”. În acestă galerie, portretele personajelor se află în antiteză, creatoarea lor dorind parcă ca binele şi răul să stea faţă în faţă, formând cupluri în alb şi negru.

Portretul tatălui lui, Ghiţă Prepelea, se apropie de cel gorkian, – al tatălui lui Pavel Vlasov, numai că eroina din „Glodul destinului” nu ridică toporul împotriva tatălui său cum o face Paşa, ea îl iubeşte şi îl înţelege. „Dincolo de toate acestea, eu cred că tatăl meu nu era un om rău de felul lui. Avea sufletul chinuit de revolta propriilor fapte. Mi-am dat seama de asta în zilele în care te puteai înţelege cu el şi era cel mai bun om. Am înţeles că nimeni nu este numai bun sau numai rău. Împrejurările determină partea care se manifestă cel mai mult. La mine nu avea puterea să ţipe. Nicio înjurătură nu mi-a fost adresată direct. Pentru el eu eram Milu, leacul care îl făcea să se transforme din fiară în omul blând care îşi arată slăbiciunile chinuit de remuşcări. Poate simţea că eu îl înţeleg şi îl iubesc aşa cum este, fără să-l judec. Fără să-mi fie frică de el, simţeam că am puterea să-l liniştesc de cele mai multe ori. Eu l-am înteles, l-am iubit şi mi-a fost o milă cumplită de el. Peste ani mi-a arătat atât cât a putut, că pentru mine îşi dorea să fie mai bun. În prezenţa mea se simţea respectat şi m-a lăsat să-i văd partea bună. Mi-am dorit să fi putut face mai mult pentru el. În cele mai grele momente ale mele, îmi apărea în vis de pe tărâmul liniştii şi îmi dădea forţă şi încredere să lupt. Pentru mine a fost un tată bun!”.

O grijă deosebită îi poartă mamei sale, pe care o zugrăveşte într-o lumină plină de afecţiune, ea apare ca o femeie foarte ocupată, nu prea are timp să-şi arate afecţiunea faţă de fetele sale, este capul familiei şi din zori pănâ-n seară roboteşte ca să procure pâinea cea de toate zilele, iar noaptea trebuie să se acundă de furia soţului. „Mămica nu avea timp şi nici nu-i stătea în fire să ne mângâie sau să ne răsfeţe. Cu Doina era altceva, era mezina şi avea parte din plin de toate dar, de fapt, ea era cea care avea nevoie mai mare. Eu ştiu că simţeam nevoia s-o iau în braţe pe mămica când venea acasă de pe dealuri sau de la piaţă însă nu îndrăzneam niciodată pentru că nu eram obişnuită şi nu ştiam cum poate reacţiona. Asta nu înseamnă că nu ne iubea, dar era prea ocupată să facă tot ce poate ca noi să avem ce mânca. (…) Chiar dacă mămica părea mulţumită de mine, nu mi-a spus niciodată cuvinte de laudă pentru că nu-i stătea în fire. Dar nici eu nu făceam treabă ca să fiu lăudată. În schimb, a început să se poarte diferit, nu mă mai repezea, vorbea cu mine de parcă eram un om mare. Atitudinea ei plină de respect mă făcea să mă simt importantă în aceeaşi măsură în care mă simţeam stânjenită. În tot ceea ce făcea îmi cerea sfatul sau făceam planurile împreună în timp ce umblam prin pă-duri…”.

Despre bunicii din partea mamei, autorea nu ştie mai nimic: „Despre bunicii din partea mamei nu ştiu nimic. Bunicul a murit când sora mea, Camelia, avea câteva luni. Pe bunica mi-o amintesc destul de puţin, a murit cand aveam cinci ani. Prin gerul şi zăpada lunii februarie, eu şi Camelia am mers la înmormântare aproape zece kilometri pe dealuri, până în satul unde trăise bunica. Pe la jumătatea drumului am ajuns în primul sat din drumul nostru şi am strigat la o casă din margine, să ne încălzim puţin. Părea să fie o casă foarte săracă şi noi ştiam că oamenii săraci, au suflet bun…”

În schimb găsim foarte bine conturate imaginile bunicilor din partea tatălui, – adevărate portrete literare pe care abordând o tehnică demnă de remarcat prin simţul artistic deosebit autoarea le scoate în evidenţă trăsăturile fizice şi morale.

De fapt toate personajele în această lectură sunt adevărate portrete literare, bine creionate, cu fizionomii şi mentalităţi prorii, cum ar fi Baroana – tanti Maricica. „Ei îi plăcea să i se spună Mica, deşi mie mi s-a părut că nu i se potrivea deloc. Când am cunoscut-o mai bine, mi-am permis să-i spun Baroana şi aşa i-a rămas porecla ori de câte ori făceam referire la ea. Nu am numit-o aşa pentru că ar fi avut ceva nobil în felul de a fi, ci pentru că afişa un aer de superioritate care îi scotea şi mai mult în evidenţă masca de femeie rafinată pe care o purta. Ea era cucoană şi locuia la oraş. Când venea pe la noi, ne aducea tot felul de lucruri de care nu mai avea nevoie, fapt care o îndreptăţea să critice şi să dea ordine despre cum ar fi trebuit să ne ducem viaţa. Niciodată nu mă simţeam în largul meu când era de faţă. Din fericire pentru mine, venea destul de rar. Câteodată îl aducea şi pe Romică, băiatul ei, care ne privea de sus, dar era bun cu noi.” Într-un interviu Ela Nicolau spune: „Baroana este de trei ori personajul negativ din volumul I. Ea trăieşte, mă gîndesc la ea cu o detaşare imensă, nu am nici un resentiment faţă de ea, uneori mi-e milă, uneori am procese de conştiinţă că simt asta, însă nu-mi pot impune să simt astfel.”

La fel de bine creionate apar şi portretele surorilor autoarei, al învăţătorilor, profesorilor, oamenilor din sat, dar şi cele ale copiilor, alături de care a petrecut clipele fericite ale vârstei nevinovate, însă personajul care atrage şi totodată merită toată atenţia este însăşi autoarea, care se întoarce cu ajutrul amintirilor la anii copilăriei şi ai adolescenţei.

„Prin glodul destinului” este o evocare literară autobiografică, presărată din plin cu conflicte şi cu sensibilităţi, care încearcă în mod afectiv pe cititor. Evenimentele prezentate au un caracter de rememorare a unei lumi pe care autoarea a cunoscut-o şi care constituie structura naraţiunii în care predomină descrierea peisajului, natural şi uman. Încă din primele pagini se poate observa stilul atractiv, firesc şi natural, liniştit şi generos care oferă cititorului o lectură plăcută, pentru că Ela Nicolau are simţul unei fraze cursive şi al dialogului bine construit.

În prafaţa cărţii autoarea se întreabă dacă nu cumva Dumnezeu are vreun plan cu ea: „Să fi avut vreun plan deosebit cu mine? Nu cred, până acum l-aş fi aflat! Sau poate că… nu l-am înţeles. Oricum, nu prea am avut vreme să mă gândesc la asta.”

Fără nici o îndoială planul lui Dumnezeu cu Ela Nicolau este acela ca ea să devină scriitoare, de aceea a înzestrat-o pe deplin cu talent şi cu răbdarea de care am pomenit la început. Noi dorim viaţă lungă talentului şi cărţii lui Ela Nicolau, nume de care sunt sigur că vom auzi des de acum înainte, şi aşteptăm cu nerăbdare volumul doi al romanului „Prin glodul destinului”.

Mihai-Hafia TRAISTA

МАРІЯ ЧУБІКА: ДЛЯ ДІТЕЙ І ПРО ДІТЕЙ

«Скільки праці,

 Скільки серця

 Автори приклали

            І для тебе,

            Любий внучку,

            Книг надрукували».

Марія Чубіка

«Дитячий письменник – післанництво, Богом дане, писати для дітей – священна служба, що до неї треба вдягати ризи на себе…» – такі чудові слова про роль дитячого письменника сказала Катря Гриневичева на І-му з’їзді Об’єднання працівників дитячої літератури, що відбувся ще в 1946 році в Німеччині.

Книгу завжди вважали особливим педагогічним засобом у вихованні дітей. Серед педагогів XIX ст. була поширена думка, що дитяча книжка може бути визна на тільки тоді, коли навчатиме доброму і корисному. Цікава думка і відомого українського

письменника Івана Франка, який у журналі «Друг» (1876 р.) зазначав, що для дітей слід писати твори, які збуджують розум, облагороджують почуття, будять одночасно розум і дух і становлять, таким чином, здоровий поживок для душі.

«Для дітей книжка має велике, інколи найваж ливіше значення: вона їх радість і горе, – зазначав О. Чепа, – книжка у відповідних умовах є чи не самим природним і значним засобом виховання, розвитку та освіти: вона якщо не створює із дитини людину, то допомагає їй стати такою».

Майже всі письменники, педагоги і просвітителі вважали, на наш погляд, справедливо, що писати для дітей надзвичайно важко. Потрібно мати особливий талант писати про прості речі, на прості теми і при цьому доступно для дитячого розуміння.

Здається, що Марію Чубіку Господь Бог обдарував оцим особливим талантом – творити дитячу літературу, писати твори, які збуджують розум і дух, вкраїнський дух дитини. Бо в її творах, як зізнається сама письменниця, діти «пізнають навколишній світ, вчаться розуміти його, прислухаючись до співу пташок, дзюрчання вод, перешіптування трав і квітів, музики дощу, шуму буйного вітру, шурхотіння осіннього падаючого листя, спостерігаючи за грайливістю промінців ранкового сонця чи за плавбою хмаринок по безкрайому океані неба…». В творах Марії Чубіки діти зутрічаються з «різними життєвими ситуаціями, що виникають у стосунках з дорослими, друзями і колегами…». Герої її оповідань «переживають не вдачі й тішаться здобутками».

Марія Чубіка присвятила своє життя «священній службі» ще з 1966 року, коли закінчила український педагогічний ліцей в місті Сігеті, «вдягла ризи на себе» і вірно прослужила на просвітницький ниві, виховуючи молоді покоління в українському дусі, засіваючи в душу своїх учнів любов до рідної мови, до рідного українського роду, до української культури.

Марія Чубіка розуміє дитячу психіку, саме то му вона переконана, що її твори допоможуть дітям «краще розібратися у людських від носинах, навчитись цінувати материнську турботу і поважати батьківські повчання, шанувати свій народ і най цінніші його скарби: мову, звичаї і традиції».

Ще в 2002 році, коли появилася перша збірка поезій і оповідань для дітей Марії Чубіки «На кри лах дитинства», Степан Ткачук писав у перед мові: «Твори Марії Чубіки – маленькі шедеври, що ущасливлюють та примушують усміхатись читачів, незалежно від їхнього віку (…), зворушують, надихають і зцілюють духовно тих, хто читає їх».

Минулого року (2009) появилася друга збірка оповідань і казок для дітей Марії Чубіки «Дитинства очі волошкові», в якій так само, як і в першій, письменниця домагається закорінити в молоді серця віру в себе самих та велику довіру до школи і до

вчителів.

Герої Чубічиних оповідань ніколи не забувають своїх вчителів: маленький Семенко з оповідання «Семенко», який не хоче йти додому, бо хоче зістатись сином вихователь ки, в якої немає хлопців, а тіль ки дівчата, «ставши учнем початкової школи, а потім гімназистом, кожного року на 8 березня приносив своїй колишній виховательці букет квітів». Так само Дмитрик і Павлик з оповідання «Приємний сюрприз» разом зі своїми однокласниками підготовляють приємний сюрприз старенькому самотньому вчителеві, який «сам стрічав весну, коли рожево-червоний цвіт прикрашав персикові гіл ки…».

Але й вчителі не забувають про своїх учнів, дбають, переживають і моляться Богу за них: «Я переживала за Світланку, яка залишилась в лікарні для аналізів, і молила Бога, щоб допо міг дівчині», – зізнається вчителька з оповідання «Врятований зір», яка ра зом зі своїми учнями іде аж до Клужу, щоби бути разом зі Світланкою у вирішальний для неї момент, коли дівчинці лікар знімає пов’язку з очей. І в оповіданні «Дороги снігом замело» вчителька турбується про свого учня-першокласника: коли той

простудився і захворів, вона відвідує його.

Оповідання Марії Чубіки – це уроки про любов до ближнього, про доброту душі, в яких майже завжди добро перемагає зло і все закінчується щасливо. Її герої – вчителі,

викладачі, учні, односельчани, – всі разом, допомагають тим, хто знаходиться в біді, як

це бачимо в оповіданні «Подаруй частину серця», в якому хворому на серце Петрику стараються допомогти його колеги. Під керівництвом добродушної викладачки музики вони готують спектакль, з яким виступають в рідному та у навколишніх селах, збираючи кошти для Петрика на операцію в Німеччині.

Чи в оповіданні «У рідному селі», в якому багато добрих людей ви силають у сігетський банк гро ші для Леночки, яку може врятувати тільки складна операція. В оповіданні «І проростуть зимою паростки лю бові» учні організовують виставку-продаж власних робіт, а зібрані кошти дарують стареньким немічним людям.

В деяких оповідданнях зустрічаємо і непослухняних «героїв», як Михайлик та його дру зі, які без відома батьків ви рушають «слідами відважних опришків», щоб віднайти скарб, який «горить» раз у рік – опівночі на Воскресіння Христове. Чи Михайлик з оповідання «Не грайтесь з вогнем», який, бавлячись батьковою запальничкою, підпалює сіно в оборозі. Але зустрічаємо і героїв, які рятують від пожежі стару жінку з дитиною.

Марія Чубіка пише для дітей за покликом серця, вона розуміє дітей, вміє поринати у світ їхніх інтересів із спостережливістю, художнім чуттям мови і талантом може переносится в їхні душі.

«ЗАГЛУХЛИЙ ДЗВІН» МИХАЙЛА МИХАЙЛЮКА

Untitled

«Спогади, спогади –

Спалахи болю».

М. Михайлюк

У романі «Бляшаний барабан», який шокував спочатку Німеччину, а опісля весь світ, Гюнтер Грасc пише: «Я починаю задовго до себе, оскільки ніхто не сміє описувати своє життя, якщо він не володіє достатнім терпінням, щоб перед тим як намітити віхи власного буття, не згадати, на худий кінець, хоч половину своїх дідів і бабок…»

Михайло Михайлюк володіє не тільки достатнім терпінням, а й рідкісною майстерністю, з якою він, мов пензлем, змальовує портрети своїх рідних дідів і бабок, батька і матір, односельчан і вчителів, друзів і ровесників, a цi портрети переростають у святі ікони чарівного дитинства і прекрасної молодості, бо людина двічі живе: раз у дитинстві, а вдруге у спогадах про нього. «Читати «трафунки» Михайлюка, – пише Іван Ковач, – це прочитувати характери і долі, одним оком радіти, іншим ронити сльози…». Воно так і є, бо читаючи твори-«трафунки», переконуєшся, що письменник змалечку пізнавав всі премудрості сільського буття, навіч бачив яскраві типи його мешканців, захоплювався їхньою соковитою мовою, в якій часто озивалась дотепність народного гумору, і саме тому його твори насичені гумором, який віддзеркалює просту і щиру душу селянина.

Головне джерело гумору в творах письменника це любов до рідного краю, насамперед – свідома любов до людини, бо як казав Остап Вишня: «Право сміятися

із своєї, рідної людини, дає любов».

Одні з Михайлюкових персонажів сумно-наївні, як його бабця, котра молиться і хреститься: «Pаз наліво – Христу, раз направо – Богородиці, а раз посередині цісарю», бо «…цісар, то святий! Він не як ті антихристи, безбожники, котрих ти мені у книжці показував. То святий…». Вимовлені з болем і розпукою її слова мають чарівну силу: «… наче щось зламалося у моїй дитячій душі, і чи не вперше я засумнівався у вірі у тих нових богів, яких нам нав’язували шкільним вихованням з червоною краваткою на шиї…» – зізнається автор, якого вчили в школі, що «всі цісарі, королі – кровопивці, гнобителі бідного народу» («Невже і цісар святий?»). А ще вчили їх, що «без попа і бога в нас рівна дорога». Чи не тому він не сміє скласти у домашньому завданні речення: «Тато робить хрести», а тільки «Кінь пасе; Корова пасе»; за що був радий і гордий, бо він вже не був якийсь там «рус», а українець, бо «волохи говорили по-волоськи, євреї – «по-жидівськи», німці – по-німецьки, поляки – по-польськи, та майже всі вони знали «по-руськи», бо нас було більше. Більше, але хто це ми? Румуни називали нас русами (ruşi), а ми не називали себе ніяк» («Хто я такий, або перше моє українське речення»).

Інші персонажі іноді кумедні, комічні, смішні, зате оригінальні, бо виписані з теплотою і любов’ю, добре відомі кожному читачеві, який виріс на селі. Це вуйна Линця, яка вичікує Марічку, що «видно, десь забалакалась, бо рот в неї, як терлиця, а язик, як праник. Поки комусь кісточки не перемиє, то й волами не зрушиш з місця». Чи як коваль, який кожного разу в «послідній раз» розповідає своїм побратимам по чарці, як олень пішов до корчми «за пивом», а вони – «лапайдухи», «гаспиди», «невірники», «тумани», «мацьорники кримінарські», «слизняки паршиві» не можуть докмітити, де у його розповіді кінчається правда, а де починає вигадка. Чи гулящий господар Бойчук, до якого «багатство нізащо не липло», бо «жив без жури», маючи своє життєве кредо: «всеодно на той світ нічого не візьмеш, хіба горб, що на плечах! А я собі – вільна птаха!». Його гризе oдне: «не має на обійсті криниці», а «зле око» сусіда Мандюка, до

криниці якого ходила по воду баба Марія, «наче по свою загибіль», бо сусід наче рахував з-за плота «кожне зачерпнуте з його криниці відро, кожну ступню, яка толочить стежку на його городі». Тоді пригадував собі, що і на його господарстві є криниця, і рахуючи та обдумуючи, як би полагодити її, дивується, «який з нього господар веледний, а Мандюк одне ніщо зі своєю криницею». Чи скупий, що навіть кусні хліба і ложки борщу лічить, коли обідає, Ілаш Мандрик, який ніяк не може зрозуміти, чому малий годинник, «трішки більший від нігтя на великому пальці» коштує кілька сотень або й цілу тисячу, коли «великий, як два кулаки, сотка». «Шахрайство! Нема правди на світі – лупили колись пани бідного чоловіка, луплять тепер і „товариші“», – скаржиться сусідові. Чи Гнат, який не хоче «фалитися роботою, як дурень грейцарем», хоча і наробився, не заперечує, але зате горівка на його столі ніколи не бракувала, ніколи!

Або «цибатий, чубатий і носатий» Туньо, без якого «на Толіченьці данець – не данець, а одне тьху!..».

Смішною постає перед нами і постать Тейка, але чомусь мені пригадуються слова Шевченка, якими він звернувся до Гоголя: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже». Сміятися чи плакати з бідного Тейка?.. «Низькорослий, миршавий, клишоногий, з надмірно довгими руками з розчепіреними пальцями, котрими, здавалося, пригнувшись, готовий був повсякчас щось поцупити». «Недогодований» – для незлобивих людей, котрі співчували йому; «недороблений» – для мудрагеликів; «шмаркач» – для парубків, які приймуть його у данець тільки тоді, як поставить «два ока первака від Іцика, а не смердючої бурякової самогонки». Але в Тейка «у кишенях вітер віє-гуляє». Цілу зиму пиляє дрова, щоб на чоботи заробити, «бо який то парубок без чобіт?», а опісля чистить в місті єврейські нужники – «роботу, на яку послідний жебрак не погодився б», щоб заробити на могорич парубоцькій кумпанії, яка кінець-кінцем приймає його, підкидаючи тричі угору під вигуки «Гуррра!» тільки для веселої забави. І ось, Тейко у чоботях, «зліплених» сільським полатайком Мудраком «з майже перетлілих солдатських, що валялися на поді», завертівся у «тропочіці» з першою ліпшою дівкою під регіт парубоцтва. Бідного Тейка навіть до війська не беруть. «Де такому ґвер носити та всю амуніцію?». Дали цидулу – «сиди дома, підростай і відгодуйся». Та йому байдуже до тих, які глузують з нього, навіть хизується своєю цидулою: «Мой, такий папірець лиш мій дід за Австрії мав!». Не пощастило Тейкові і оженитися. Хоча дівка була «висока, як драбина, худа, мов ялова корова, жилава, як скручений утроє воловід». Та старий скупий Мукосійник наказав переспілій доньці: «Цей буде твоїм чоловіком, за два місяці справимо і весіллє!». Але дівка так розреготалася, що аж шибки задрижали: «Оцей здохляк? Та його ні в ліжко, ні в колиску!».

Мудрагелик не слухається поради лікаря, «бо він не малий, сам знає, що має робити», і випиває відразу все лікарство: «Чому мушу мучитися цілий місяць, коли міг би збутися біди відразу?»; чи Василь Ірічук з Пержолівки, який не хоче продати Кулуньові голубів «ні за які гроші», бо той назвав їх «самець і самиця», а не «голуб і голубка».

З уміння вивірено розставляти мовні та ситуаційні акценти, відтворювати дух та атмосферу людських взаємин і вибудовувати сцени правдиво, з великою достовірністю і теплим гумором відтворювати діалоги, народжуються буковинські герої творів Михайла Михайлюка.

Одним з таких героїв постає перед нами Їлько-мулєр, батько письменника, якого люди поважали, «бо, дивись, минув якийсь рік, а мулєр Їлько купив ще один кавалок поля, та не десь на ґлимеях, а при дорозі, – якраз на хату». І хочай «поза очі називали скупіндряком», але він готовий був би дати і тисячу леїв (за таку суму можна було корову купити) «лиш би врятувати того пса». Він запрошує придуркуватого напівжебрака Іванцєка до своєї хати на порцію горівки, і не будь-як, а : «Зробіть мені ласку, пане Іване!», бо Їлько не забув, що той «колись господарем був, дві пари волів мав, у червоних чоботях ходив. Але погорів і…». Не жаліє ні горівки, «тої чужої, привезеної сином з Букурешт», аж три порції наливає «хитрому» Іванчику, хоч сам смакує тільки «по капельці, бо дорога дуже».

Щоб творити такі вражаючі, талановиті твори, потрібне глибоке знання народного життя, психології селян, та у автора вистачає їх, бо признається сам: «А мені, селянському сину, який підлітком і в молоді роки робив коло землі, – орав, сіяв, молотив, возив пшеницю до млина, – як купую хлібину, завжди пригадується, який зажурений був батько, коли у нас на столі появився вперше куплений, а не випечений

матір’ю хліб».

Видатний прозаїк, поет, журналіст, літературний критик, Михайло Михайлюк широко відомий в Румунії, Україні і в українській діаспорі. Перед нами тепер, після двох романів і збірок поезії, прози, публіцистики та літературної критики, свіжа його книжка «Заглухлий дзвін».

NICOLAE CORNESCIAN – UN MAESTRU AL SUSPANSULUI

unnamed „Cu toţii trăim senzaţia că în urma noastră va rămâne ceva nepieritor”  

N.Cornescian

Da, scriitorul Nicolae Cornescian este un adevărat maestru al suspansului, care poate fi pus alături de mari scriitori precum Charles Dickens, Edgar Allan Poe, Alfred Hitchcock sau celebrul contemporan Stephen Edwin King. Desigur, spusele mele pot părea cam îndrăzneţe, sau doar o glumă cordială, dar eu sunt sigur că cei care au făcut deja cunoştinţă cu opera sa îmi vor da dreptate. La fel o vei face şi dumneata cititorule, după ce vei lectura romanul pe care îl ţii în mână, iar timpul şi condeiul talentat al scriitorului vor fi de partea noastră.

În numărul 18 (mai, 2014) al „Revistei de suspans” apărea o notă a redacţie care anunţa apariţia unui nou foileton scris de Nicolae Cornescian, dar şi apropiata apariţe a noului său roman „Extreme”:

„Începând cu acest număr, vă prezentăm un nou foileton marca Nicolae Cornescian. „Psihoze” vă va captiva şi vă va vrăji tot atât de mult cât au făcut-o „Extremele”. Totodată îl felicităm pe autor pentru viitoarea apariţie în volum a romanului „Extreme”.

Ei bine, atunci nu ştiam că tocmai mie o să-mi revină plăcerea şi deosebita onoare de a fi redactorul acestui deosebit roman care te va ţine stimate cititor, cu sufletul la gură de la prima până la ultima pagină, asta au confirmat-o sute de cititori ai publicaţiei on-line „Revista de suspans”. În general, orice creaţie a lui Nicolae Cornescian publicată on-line are între 500 şi 1500 de cititori ceea ce în ziua de azi, când vorba cărturarului ucrainean din România, Ivan Rebuşapcă, trebuie să cauţi cititori cu mitraliera, spune multe despre autorul lor. Dedesubtul textelor veţi găsi sute de mesaje şi comentarii, de la banalele: „Am citit cu sufletul la gură”, Foarte tare”, „Frumos”, „Am rămas fără cuvinte”, „Superb”, „Felicitări”, „Aştept continuarea” etc., care pentru orice autor nu par banale deoarece sunt urme lăsate de cititori şi confirmă că truda lui nu este zadarnică, până la adevărate cronici literare, iată câteva dintre ele:

„Când îl citeşti pe Nicolae Cornescian, trebuie ca mintea să-ţi fie vigilentă pentru a rezista tuturor aspectelor, iar inima deschisă pentru a te bucura de întreaga încărcătură emoţianală!” (Cristina Fasie).

„Un stil diafan care m-a purtat pe aripile unei poveşti enigmatice.” (Teodora Gheorghe)

“Partea a cincea a foiletonului „Surplusuri”, de Nicolae Cornescian, pare mai degrabă să facă parte dintr-o lucrare suprarealistă, căci intriga, foarte puţin factuală se mişcă aproape exclusiv la nivelul trăirii personajelor. (…) O să remarcăm însă scriitura (densă) de roman psihologic interbelic şi tehnica epistolară, folosită pentru fragmentele proiectate analeptic, dar şi o anume tendinţă a autorului de a realiza, cel puţin cu o parte a lucrărilor sale, o realitate ficţională unitară, integrată.” (http://scifientland.wordpress.com/)

Dar iată şi o relatare interesantă a autorului:

“Lucrând la SURPLUSURI 6 şi privind coala albă de pe birou, am impresia că privesc prin acea hârtie; că ideile se află dincolo de ea; că transcriu ceea ce, într-un mod tulburător, îmi dictează subconştientul. Am ajuns să mă tem de ceea ce imaginez. Cert e faptul că ajunsesem la acel punct de unde nu mai există nici o cale de întoarcere. Ana!!! Cred că există. Amina şi Alma sunt tot aici. Dar Ana… Nu! Mă tem de ceea ce transcriu de pe foile subconştientului pătat de imaginar şi frânturile realităţii…”

Romanul „Extreme” în afară de publicaţia on-line amintită mai sus, apare în foileton în revista trimestrială de literatură şi artă „Mantaua lui Gogol”, editată de Asociaţia Cultural-Creştină a Ucrainenilor din România „Taras Şevcenko”, dar şi în limba ucraineană, în traducerea autorului, în revista scriitorilor ucraineni din România „Naş holos” („Vocea noastră”) editată de Uniunea Ucrainenilor din România, cu sprijinul căreia apare şi cartea.

 De fapt, se poate spune că revista „Naş holos” a fost rampă de lansare atât pentru Nicolae Cornescian cât şi pentru mine, amândoi am debutat cu poezie în limba ucraineană, în acelaşi număr, pe aceeaşi pagină şi tot împreună am debutat şi editorial, în anul 2001 la  Editura „Mustang”, Bucureşti, fiecare cu câte un volum de poezii în limba ucraineană. „Simfonia ierbii de mătase” se numea volumul meu, iar al lui Nicolae Cornescian „Atingerea aşteptării” (pentru care i s-a decernat Premiul Uniunii Scriitorilor din România pentru debut), ceea ce l-a determinat pe Ivan Covaci, poet ucrainean din România, redactor şef al periodicului „Vilne slovo” („Cuvântul liber”) să ne prezinte, în recenzia pe care a scris-o la cărţile noastre, ca pe doi poeţi „nedespărţiţi”.

„Avem puţini poeţi tineri. Puţini! Însă doi poeţi tineri, culegând intuitiv vibraţii, cu toate  că le folosesc ca pe un instrument, ele sunt armonioase. Aceşti poeţi nu sunt străini unul altuia, ba chiar par fraţi buni, când pătrunzi în lumea lor de minuni şi vise… (…) Doi poeţi nedespărţiţi crează două lumi „schiţate” diferit, însă prisma prin care este percepută lumea, fie la unul fie la celălat – este prisma compoziţiilor poetice în care clocotesc valuri „înspăimântate” şi aducerile aminte, dar şi o metaforă de neatins, deoarece este o metaforă închipuită… (…) ei sunt poeţii marilor oportunităţi, care reprezintă generaţia actuală. Sunt talentaţi şi fiecare are propria lui  viziune asupra lumii, însă cel mai semnificativ este faptul, că ei deţin acele minuni în care se poate crede, chiar e necesar, şi au prinse la piept fiecare viitorul său poetic.”

Regretatul scriitor Ştefan Tcaciuc care a fost naşul nostru literar scria într-un articol:

„Timpul va arăta cum vor rămâne Nicolae Cornescian şi Mihai Traista în amintirea

generaţiilor viitoare – ca poeţi de expresie ucraineană, sau ca poeţi de expresie română. În oricare dintre cazuri, ei vor dăinui în amintirea generaţiilor ca adevăraţi poeţi, dearece amândoi sunt talente înnăscute, iar pe deasupra le place să asude pe ogorul literar şi eu sunt sigur că nu vor îngropa talantul primit, ci-l vor înmulţi”

Iată că Nicolae Cornescian va „dăinui în amintirea generaţiilor viitoare” nu doar ca scriitor de expresie ucraineană şi română, dar şi ca scriitor de expresie sârbă, rusă, poloneză  şi cine ştie ce îi mai rezervă viitorul. Cu siguranţă nu l-a dezamăgit pe naşul său literar care credea cu tărie în talentul său scriind:

„Poetului Nicolae Cornescian i-a fost dat de la Dumnezeu să urce Golgota poeziei pe care însăşi cuvintele şi visele sale îl răstignesc pe crucea eternităţii şi nemuririi spiritualităţii ucrainene. El păşeşte hotărât şi cu mare curaj în lumea poetică ce i-a fost sortită.”

Al doilea volum de poezii în limba ucraineană al lui Nicolae Cornescian „Imperii de iluzii” apărut în anul 2005 tot la Editura „Mustang”, Bucureşti a fost foarte bine primit de critica literară şi încă de o critică la nivel înalt, dar şi de publicul cititor. De acum înainte tânărul poet putea fi sigur că  „va dăinui în amintirea generaţiilor viitoare”, ceea ce i-a prezis Ştefan Tcaciuc. Poezia sa mărturisea originalitatea stilului său inconfundabil, asigurându-i un loc de frunte printre confraţii săi. Irina Moisei, redactorul revistei literare „Naş holos” spune deseori că ar recunoaşte orice poezie a lui Nicolae Cornescian şi fără să fie semnată.

Poetul Nicolae Corsiuc scria despre poezia lui Nicolae Cornescian:

„Prin înclinarea pretenţioasă spre înţelegerea propriei viziuni asupra lumii şi prin înalta responsabilitate a cuvântului, a greutăţii lui semantice, dar şi prin armonia din ţesătura poeziei, Nicolae Cornescian pregăteşte cititorul pentru a înţelege identitatea versului său şi gândirea sa poetică”.

În anul 2009, la Editura RCR Editorial, Bucureşti a apărut primul volum de proză în limba ucraineană al lui Nicolae Cornescian intitulat „Cartea morţii”. Redactorul cărţii, Nicolae Corsiuc scria în prefaţa cărţii pe care a denumit-o „În oglinda convexă a prozei lui Cornescian”:

Apariţia acestui volum de proză, fără nici o îndoială, o să provoace opinii şi impresii diferite, care se vor situa poate chiar la poluri opuse, pentru că proza lui Nicolae Cornescian, la fel ca şi poezia scrisă de el, sunt de fapt discursuri individualizate, foarte neobişnuite, pe care la ora actuală în literatura noastră (literatura ucraineană din România) nu avem cu ce să le comparăm. Vocea lui Cornescian este unică, avându-şi propria greutate şi originalitate în contextul literaturii noastre. S-ar putea ca unii să rămână şocaţi de ceea ce vor citi, atât din cauza subiectului fabulos cât şi din cauza cuvântului nuanţat ales. Însă după cum a spus unul din criticii literari, fiecare carte îşi are cititorul său. (…) Lev Tolstoi spunea că «Viaţa poate fi înţeleasă doar din perspectiva morţii». Eroul principal al acestei cărţi este moartea…”

În ceea ce priveşte literatura ucraineană din România, deși destul de tânără, prin valorea ei a devenit portdrapelul și exemplul demn de urmat de literaturile Diasporei ucrainene, inclusiv din Canada și S.U.A., care se afirmă de peste două secole, iar marele cărturar al literaturii ucrainene contemporane, acad. prof. dr. Leonid Rudnițkyi, rectorul Universității Libere Ucrainene din Mȕnchen (Germania), scriind și vorbind cu diverse prilejuri despre literaturile diasporei ucrainene, de fiecare dată subliniază cu majuscule:

„Literatura ucraineană din România este cel mai interesant fenomen din toate literaturile diasporei ucrainene (S.U.A., Canada, Anglia, Franța, Australia, Germania, Austria, Polonia, Slovacia, Cehia, Slovenia, Serbia, Croația, Bosnia, Benelux etc.), iar volumele de poezie și proză semnate de scriitorii ucraineni din România și-au câștigat dreptul binemeritat de a sta în biblioteci alături de scrierile cele mai reușite, semnate de scriitorii din Ucraina, patria limbii ucrainene. Limba din operele scriitorilor ucraineni din România este cea mai ucraineană din toată Diaspora, iar fiecare cuvânt este bătut pe toate fețele și muchiile de harul fiecărui scriitor, devenind câte o mică bijuterie în șiragul unei propoziții sau fraze.”

Continuitatea literaturii ucrainene din România este asigurată de trecutul și prezentul ei, de venirea noilor talente, de cele două mari și veșnic proaspete izvoare de inspirație: literaturile ucraineană și română. În plus, înflorirea literaturii ucrainene din România este călăuzită mereu de marile genii tutelare ale popoarelor ucrainean și român: Taras Șevcenko și Mihai Eminescu.…

Ştefan Tcaciuc considera că literatura ucraineană din România este un altoi al marii literaturi române pe trunchiul marii literaturi ucrainene, iar Taras Șevcenko și Mihai Eminescu, Ivan Franko și Vasile Alecsandri, Tudor Arghezi și Pavlo Tycina, Volodimyr Sosiura și George Bacovia, Maksym Rylskyi și Lucian Blaga, Ștefan Augustin Doinaș și Ivan Draci, Marin Sorescu și Vasyl Symonenko, Ana Blandiana și Lina Kostenco, Ioan Alexandru și Vasyl Stus, Mircea Dinescu și Ihor Traci, Mircea Cărtărescu și Roman Baboval etc. sunt stelele călăuzitoare în marea aventură lirică pe mările furtunoase ale literaturii și prin golfurile marilor ei speranțe. …

Mulți scriitori ucraineni din România sunt laureați ai premiilor Uniunii Scriitorilor din România și ai altor premii de mare prestigiu din Ucraina și Diaspora ucraineană, fiecare dintre ei și-a ales propriul drum în literatură, niciunul nu bătătorește urmele altcuiva și nici nu imită pe cineva, fiecare este o voce singulară și inconfundabilă, un talent autentic, care și-a sfințit în bătălia cu vorbele și ideiile, locul cuvenit în universalul literaturii ucrainene.

Altfel spus nici un scriitor ucrainean din România nu se aseamănă cu vreun alt confrate al său de pană. Toți sunt originali în felul lor și aproape toți practică mai multe genuri literare: poezie, proză, eseistică, critică literară, traduceri din literatură ucraineană în română și din literatură română în ucraineană.

Interesant este faptul că primul volum de poezie publicat în limba ucraineană „Patriei mele cântece cânt” (1936),  i-a aparţinut poetului popular maramureşan  Havrelo Clempuş, primul volum de proză în limba ucraineană „Pe drum nou” (1960) a fost semnat de prozatorul maramureşan  Ivan Fedco, primul roman în limba ucraineană „Aproapelui cu dragoste” (1978) a fost scris de Mihai Nebeleac maramureşan şi el, primul pas în dramaturgie l-a făcut tot un maramureşan (Mihai Hafia Traista), iar acuma tot maramureşanul Nicolae Cornescian deschide o nouă pagină a literaturii ucrainene din România cea a postmodernismului, fără de care ea, literatura noastră nu ar fi fost în pas cu lumea.

Să-mi fie cu iertare că în această prefaţă (din anumite motive, care îi sunt binecunoscute şi autorului), nu am spus prea multe despe cartea în cauză, aşa cum s-ar fi cuvenit ci am prezentat evoluţia scriitorului Nicolae Cornescian şi totodată cu ea şi evoluţia literaturii ucrainene din România. Bineînţeles că voi reveni, alături de alţi confraţi cu scrieri despre această carte, care sunt sigur că va fi pentru dumneavoastră o lectură plăcută, deoarece Nicolae Cornescian face parte din acei scriitori care, când  au pus mâna pe cititor îl ţin cu sufletul la gură, până când acesta întoarce ultima pagină a cărţii.

ДАВИДОВІ ПСАЛМИ» У ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ТА МОЛДАВСЬКОГО МИТРОПОЛИТА ДОСОФТЕЯ

sevcenko_taras mitropolitul-dosoftei

Псалом – це один із святкових жанрів релігійної ліріки. Латинське слово «religio» походить «religare» і означає відновлення синкретичного зв’язку людини та довколишнього світу. Тому релігійність містить у собі як відповідне світобачення кожної людини, так і зумовлене ним ставлення до природи та до інших людей. Релігійна людина не лише вірить у Бога, а й віддає Йому шану у вигляді різних жертвоприношень: посту, обрядів, молитов, пісень і т. д.

Псалом, по-перше, є релігійним особливим оспівуванням та похвалою, а по-друге, інтимізованою розмовою з Богом, тому його змістом може бути прохання (молитва) або прославлення. Від самого свого виникнення псалми вирізнялися розмаїтою жанровою семантикою: хвалебні псалми, псалми-плачі, псалми царські, псалми вдячності та покаяння. Тому широкою є гама емоцій, явлених у псалмах: від радості до розпачу, від розважливої медитативності до екстатичного захвату.

Поставши у часопросторі юдейської історії та релігії, псалми значно трансформувалися у молитовній практиці християн. Символіка юдейського псалма (рослинна, тваринна тощо) отримала ширше тлумачення, а його мотиви та сюжети інтерпретуються на ґрунті національних історій і культур.

Дослідниця біблійних тем у творчості Т. Шевченка І. Бетко зауважує: «У духовному житті українського народу власне Псалтир з найдавніших часів відіграв виняткову роль. Як важлива складова християнської літургії, він належав до тих богонатхненних книг, з яких в Україні починалося знайомство з Біблією. Разом з тим

вплив Псалтиря виходив далеко за релігійнодуховні межі, сягаючи найсокровенніших сфер народного побуту. Псалтир читали над померлим; з нього вчилися грамоти…»

Ідея переспіву «Давидових псалмів» належить французькому протестантському релігійному реформатору Жану Кальвінові, засновнику кальвінізму (1509-1564), але перший вдалий переспів належить французькому поетові і перекладачу епохи Ренесансу Клеману Маро (1496-1544), великому противнику релігійного фанатизму, який боровся за свободу совісті й гідності особистості. В 1538 році він перекладає «Давидові псалми», яким судилося найдовше життя, адже вони ввійшли до протестантського молитовника як канонічні версії псалмів. Та Клеман Маро перекладає і переспівує тільки 50 зі 150 віршів. Перший повний переклад і переспів Давидових псалмів належить насліднику Жана Кальвіна, швейцарському реформатору Теодору Безі (1519-1605). Також в 1577 році великий польський поет і драматург Ян Кохановський (1530-1584) переклав на польську мову «Psałterz Dawidów» («Давидові псалми»), які мали велике значення у розвитку літературної польської мови і віршової

техніки. За прикладом польського поета Симеон Полоцький (1629-1680) вперше в московській поезії переклав віршами «Псалтирь рифмотворная», яка 1680 р. була надрукована у Верхній друкарні, а в 1685 р. покладена на музику дяком Василем Титовим. Новизна літературного починання Симеона Полоцького оцінена представниками традиційної московської культурної свідомості як зазіхання на священність «богонатхненного» тексту. «Псалтирь рифмотворная», яку Ломоносов назвав серед інших книг «вратами своєї вченості», поклала початок багатої традиції віршованих перекладів псалмів XVIII-XIX ст. Слідом за ним повні віршовані переклади виконали Василь Тредяковський і Олександр Сумароков, протягом ХІХ століття псалми з’явилися у перекладах Василя Жуковського, Федора Глінки, Миколи Язикова,

Олексія Хомякова, Льва Мея, а на початку ХХ століття цьому жанру віддали данину Валерій Брюсов, В’ячеслав Іванов, Федір Сологуб та інші автори російського символістського напрямку.

Серед всесвітньо відомих перекладів «Давидових псалмів», поруч «Psałterz Dawidów» Яна Кохановського та інших вищезгаданих перекладів-переспівів, знаходиться і «Псалтир Св. Пророка Давида» (1673 р.) молдавського Митрополита Дософтея, а також «Псалтир» або «Книга хвали Божої» (1871 р.) Пантелеймона Куліша.

Дімітріє Баріле (1624-1693), відомий під ім’ям Дософтей, – молдавський Митрополит, політичний діяч, учений, поет і перекладач, який навчався при монастирі Трьох Ієрархів у Яссах, а пізніше вивчав гуманітарні науки та мови у Львівській братській школі, відновник книгодрукування в Молдові (очолюючи групу молдавських боярів, що прагнули зближення із Росією, брав участь у переговорах 1674 і 1684 років про перехід Молдавського князівства в російське підданство; у 1683-1684 роках проживав у місті Стрию, нині Україна; у 1686 році він переїхав до Польщі, де й залишився до кінця свого життя), читаючи польський переспів Яна Кохановського «Давидових псалмів», береться теж за повний переклад румунською мовою, який виходить з-під друку 1673 році в польському місті Унійов.

«Митрополит Дософтей був мудрою людиною, розмовляв грецькою, латинською, слов’янською та іншими мовами, мав глибокі знання, бо читав багато, і глибоковіруючим та богобоязливим був, благий, мов ягня, такої людини не було в той час у нашій державі», – писав молдавський літописець Йон Некулче (1672-1745).

У своїх переспівах «Давидових псалмів» всі автори шукали аналогій, які б найбільше відповідали їхньому ідеалу, ідеалу вільної, духовно-досконалої особистості, яка шукає гармонії із самим собою і навколишнім світом. Володимир Антофійчук, про-

фесор, доктор, завідуючий кафедри української літератури Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, пише «… мотиви складного, а то і трагічного буття єврейського народу були цікавими для поетів з огляду на те, що вони сприймалися як своєрідні архетипи, які, так чи інакше, мають повтори в історії усієї

земної спільноти. Водночас вони розглядали її як матеріал націо-творчого процесу і засіб пробудження національної історичної пам’яті. (…) Що стосується української літератури, то тут найпоказовішою видається творчість поета Тараса Шевченка, який сприймав псалтир, а з ним всю біблію, перед усім, як святе письмо, а по-друге, як геніальну пам’ятку світової культури»[1].

Так, мотив вавилонського полону став ключовим у Псалмі 136-му, в переспіві Т. Шевченка, будучи ототожненим з поневоленням України:

На ріках круг Вавилона

Під вербами, в полі

Сиділи ми і плакали

В далекій неволі.

В оригінальному тексті Псалтиря це один із найдраматичніших псалмів, який, безсумнівно, впливав на почуття поета, котрий чекав визволення свого народу з-під ярма неволі. Мотив свободи народу стає лейтмотивом у творчості Шевченка, і в «Псалмах…» поет підкреслює його значення авторитетом біблійних прототекстів.

Звичайно, проблема свободи стосується також самого Т. Шевченка: у 136-му псалмі на тлі антитези воля-неволя йде мова про долю поневоленого митця, який не може творити в неволі:

Якої ж ми заспіваєм?

На чужому полі

Не співають веселої

В далекій неволі.

І коли тебе забуду, Ієрусалиме,

Забвен буду, покинутий,

Рабом на чужині.

Як і Тараса Шевченка, митрополита Дософтея з ранньої молодості цікавить доля свого народу, бо це ж його доля – доля вигнанця, доля того, який відчував, що переживе тугу за батьківщиною як екзистенційну травму, тому що майбутній митрополит мусів розлучитись з рідною Молдавією ще молодим, коли вчився у Львові, опісля змушений супроводжувати до Польщі Штефана Петрічейка Воде (1673-1675 рр.), так він і помер на чужині, на довгому засланні в польському краю, де прожив свої останні роки (1686-1693). «Волаючи у пустелі» у тональності псалмиста Давида, страждання якого перетворюється в його страждання, в страждання людини, якій судилось наприкінці ХVII ст. пережити занадто важкі випробування:

Vai, că voia mi-i amară,                    (Ой, гірка моя воля,

Ce m-am streinat de ţară,                  Бо відчужився я від краю,

Multă duc streinătate,                        Багато чужини несу я,

Asuprit de strâmbătate.                      Пригноблений кривдами.)

(Псалом 119)

Мотиви заслання, суму за рідним краєм, самітності, боротьби за волю, за звільнення рідного краю знаходимо на кожному кроці у віршованих псалмах, вони, мов та відкрита рана, постійно підживлюють вірші реальним людським стражданням.

Другий рівень поновлення священного тексту Дософтеєвих Псалмів – це його перетворення на сучасну авторові поезію із притаманною їй схильністю до конкретності, до великої кількості матеріальних деталей, зокрема візуального походження, відсутніх в оригінальному тексті. Посушлива, неродюча земля Юдеї, перетворюється на справжній рай молдавського села, де земля просто рясніє рослинністю. Наприклад, у 103 псалмі Дософтея трави буяють, скот випасається на м’яких зелених пасовиськах, зернини пшениці аж розпукаються, люди мають досить харчів, їм немає чого боятись лютої зими, вина теж мають, щоб розвеселити свої душі, і олії, щоб мастити волосся, і хліба, щоб не втратити сил і т.д.

Ці дві оригінальні поетичні території, автобіографія і безмежна конкретизація перетворюють Дософтеєві псалми в монумент бароккового багатства, яким любуємось і по сьогоднішній день.

Румунські дослідники дійшли висновку, що літературний вплив польського поета Яна Кохановського на Дософтея зовсім незначний. Псалтирь Кохановського коротший і дотримується тексту Вульґа́ти, латинського перекладу Біблії IV століття, здійсненого святим Ієронімом зі Стридону. Кохановський не виходить з теологічного сенсу псалмів, а про імпровізацію не може бути і мови. Дософтей не дотримується точності, акуратності «Давидових псалмів», наприклад, другий псалом у Дософтея налічує 54 рядки, на відміну від польського варіанту, який має тільки 36, третій псалом має 34 рядки в Дософтея, і тільки 20 в Кохановського, а дев’ятий у Дософтея має 120, а в Кохановського тільки 84.

У Шевченка ідея переспіву псалмів виникла восени 1845 р., коли він уважно перечитував Біблію. Псалтир поет знав добре ще з дитинства, бо за традицією, що сягає часів Давньої Русі, навчався через ці тексти грамоти. З багатьох причин «Давидові псалми» постали визначною подією не лише у творчості митця, а й в українській літературі й культурі загалом. За своїм задумом і його художнім утіленням цикл виступає одним із найвіртуозніших творів Шевченка у десяти ретельно відібраних псалмах (1, 12, 43, 52, 53, 81, 92, 132, 136 і 149 за церковнослов’янською нумерацією). У наступні роки, особливо після заслання, Шевченко вже неодноразово звертався до переосмислення біблійних мотивів, зокрема і псалтирних. Наприклад, 1859 р. він написав «Подражаніє 11 псалму», яке, готуючи «Давидові псалми» до друку (1860 р.), залишив, однак, поза циклом.

Відома румунська україністка М. Ласло-Куцюк та ін. дослідники наголошують на тому, що «Давидові псалми» в першу чергу виявляють релігійність поета, який знайшов у «Давидових псалмах» надійну моральну опору, вироблену систему етичних координат людського буття, в якій усіляке зло – звичайно, і суспільне – розглядається

як гріховний відступ від Божої правди.

На погляд Ірини Даниленко, Шевченкові «Давидові псалми» – визначний крок в утвердженні української поетичної традиції в контексті національної поезії, що має спільну загально-християнську пам’ять поетичного засвоєння та актуалізації старозавітного минулого. Завдяки саме Шевченкові в український літературний дискурс уперше був уведений «високий» жанр віршованого переспіву псалмів, що поет зробив глибоко органічно. Недарма П. Куліш, високо оцінюючи цей Шевченків цикл, написав у листі до М. Костомарова від 27 червня 1846 р.: «Вы говорите, что можно писать на этом языке только мужицкие повести. Но у вас перед глазами Шевченко, который выражает на этом языке и псалмы Давида, и чувства, достойные уст самого высшего общества».

Саме таким визначним кроком виявились і Дософтеєві «Давидові псалми» в румунській літературі. Дивопоява Дософтея як повністю сформованого поета та поява його «Давидових псалмів» в той час, коли румунська поезія ще не існувала як така, набирає пропорцій феномену, якого неможливо пояснити. Румунська поезія відкривається саме цим абсолютним шедевром, віршованими псалмами молдавського митрополита, просто важко уявити існування в другій половині XVII ст. такого твору,

який продовжує дивувати всіх його дослідників.

Якщо на основі Шевченкових «Псалмів» були здійснені віршовані псаломні переспіви П. Гулака-Артемовського, М. Максимовича, В. Александрова, О. Федьковича, С. Руданського, Я. Щоголева, П.Куліша, П. Грабовського, І. Франка, Олени Пчілки, Лесі Українки, П. Карманського, Олександра Олеся, А. Кримського, Є. Маланюка та ін., Дософтей, на превеликий жаль, не залишив наслідників, які б продовжили переспіви псалмів.

У Тараса Шевченка художній простір «Давидових псалмів» вирізняється на тлі першоджерела промовистою тенденційністю. Наявність двох головних опозицій – «свій

праведний і свій нечестивий» та «знедолений свій» і «сильний чужий» (або «ворог») – відповідають провідній ідеї твору – ідеї політичної незалежності народу та суспільної злагоди на основі єдності національних інтересів і моральної досконалості (дотримування Божого закону) – що послідовно реалізується в циклі на всіх його поетико-семантичних рівнях, виявляючись в особливостях композиції.

Перший псалом Давида «Блажен чоловік» виконує функцію своєрідного підгрунтя для решти пісень Псалтиря, бо оспівує віру в закон Господній, дотримуючись якого, людина наблизиться до блаженства вічного життя. Цей псалом належить до історично-повчальних псалмів і описує дві дороги: щасливу праведних (1-3 вірш: «1. Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає,/ 2. але в Господа законі замилування має і над його законом день і ніч розважає./ 3. Він – мов те дерево, посаджене понад потоком водним, що плід свій дає у свою пору й що лист його не в’яне, і все, що чинить він, йому вдається.»), та злощасну дорогу грішних (4-6 вірш): «4. Не так безбожники. Вони – немов полова. Що вітер розвіває. 5. Тому безбожники на суді не остояться, ні грішники на праведників зборах. 6. Бо про путь праведників Господь дбає, а путь безбожників пропаде»).

Ось як звучить перший псалом «Блаженний муж на лукаву» у переспіві Шевченка: «Блаженний муж на лукаву/ Не вступає раду,/ І не стане на путь злого, І з лютим не сяде./ А в законі Господньому/ Серце його й воля/ Навчається, і стане він, як на добрім полі/ Над водою посажене/ Древо зеленіє,/ Плодом вкрите. Так і муж той/ В добрі своїм спіє./ (переспів 1-3 віршів, – дорога праведних) А лукавих, нечестивих/ І слід пропадає,/ Як той попіл над землею/ Вітер розмахає,/ І не встануть з праведними/ Злії з домовини./ Діла добрих обновляться,/ Діла злих загинуть» (переспів 4-6 віршів – дорога грішників). Головна ідея першого псалму – це Божий суд, згідно з яким визначальна опозиція «праведний-нечестивий» вирішується в ідеальному вимірі. Завдяки цьому псалму контраст між добром і злом стає лейтмотивом наступних як Шевченкових, так і Дософтейових переспівів.

«Давидові псалми», як і решта поетичних книг «Святого письма» («Пісня пісень», «Плач Єремії»), не римували і не римують в жодному з біблійних перекладів, як на українську, так і на інші мови світу.

Тоді навіщо римовані переспіви «Давидових псалмів»? – запитуються багато біблійних дослідників.

Професор І. К. Кіцімія (1908-1996) – історик літератури та фольклорист писав, що Давидові псалми є настільки красивими, що аж самі просяться до поетизації римованих строф. Вважається, що римовані переспіви «Давидових псалмів» робили тільки письменники, схильні до реформування.

Найвідоміший, найкращий і найхвилюючіший із 150 біблійних псалмів вважається 136 «Над Вавилонськими ріками» («Super flumina Babylonis»), який отримав нове життя в численних творах художньої літератури, варто згадати поему португальського поета Луїса де Камоенс (1524-1580) «Sôbolos rios que vão por Babilônia»; роман американського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури (1949) Вільяма Фолкнера (1897-1962) «Якщо я забуду тебе, Єрусалиме» (1939 – точна цитата Пс. 136, вірш 5); а також Принц Корвін в романі «Рушниці Авалона» американського письменника-фантаста Роджера Желязни (1937-1995) (лідер руху «Нової хвилі», в якій фантасти перенесли увагу з роботів та космічних кораблів

на людину і її внутрішній світ), цитує баладу, текст якої – «суміш трохи видозміненого 136 псалма і відомої дитячої пісеньки про Лондон, так само і головна героїня роману «Лілея» (1833) французької письменниці Жорж Санд (справжнє ім’я Амандіна Аврора Люсіль Дюпен), головна героїня співає цей псалом після свого чернечого постригу, замість покладеної по чину першої молитви черниці, і, щоб не забути, відомий сучасний роман славнозвісного бразильського письменника Па́ула Кое́льйо «Біля ріки Ріо-П’єдра сіла я й заплакала».

Тарас Шевченко, як і Митрополит Дософтей, як й інші відомі поети різних народів, не могли оминути 136 псалом «Над Вавилонськими ріками», який являє собою пісню єврейських вигнанців, що нудяться у вавілонському полоні після падіння Єрусалиму і руйнування Першого Храму, де вони перебували протягом 70 років після завоювання Ізраїля царем Навуходоносором у 586 р. до н. е. Перша частина псалма (1-6 вірш) виражає скорботу євреїв про втрачену батьківщину, а друга (7-9 вірш) – їхні надії відродити національну державу та релігію.

«Ріки вавилонські», що згадуються в псалмі, – це Євфрат, Тигр і, можливо, Ховар, який згадується у «Книзі пророка Єзекіїла», на пустельних берегах цих річок оплакували свою долю євреї, споминаючи Єрусалимський храм, а також саме там здійснювали своє богослужіння. За тлумаченням Феодорита Кірського, вавилоняни вимагали від євреїв виконання священних пісень не для того, щоб навчитися шануванню істинного Бога, а для того, щоб посміятися над полоненими. Щоб не давати приводу для насмішок, а також тому, що священні пісні не можна було виконувати поза стінами Храму, євреї відмовлялися «співати пісню Господню на землі чужій». Одним

словом, це псалом про сумну долю засланців, якими були у свій час як Тарас Шевченко, так і Митрополит Дософтей.

В переспіві Шевченка наголошено патріотичні мотиви вірності народу минулій славі й рідній пісні. Ірина Даниленко пише, що поет «відразу надав більшого порівняно з oригіналом драматизму, виходячи з бажання передати читачеві глибину страждань народу. Так, суворий лаконізм перших двох віршів першоджерела під пером Шевченка

набуває яскравіших барв, що, однак, не змінює первісного змісту».

«На ріках круг Вавілона,/ Під вербами в полі,/ Сиділи ми і плакали/ В далекій неволі./ І на вербах повішали/ Органи глухії,/ І нам стали сміятися Едомляни злії». Так само, як і в переспівах інших псалмів, і в цьому з’являється мотив ворожого сміху («І нам стали сміятися…»), але, виходячи з підтексту першоджерела, можна стверджувати, що Шевченко глибоко зрозумів прохання вавилонських воїнів, звернене до засмучених євреїв заспівати святі пісні на чужині. Інтерпретуючи цю сцену, поет замінив вавилонян «едомлянами» (ідумеяни – нащадки Ісава, що мешкали в землі Едомській),

етнічно спорідненими з євреями, але й ворожими сусідами, у чому проглядається очевидний намір Шевченка актуалізувати біблійні події відповідно до своєї концепції історії українського народу (споріднення з росіянами – москалями, ворожими сусідами).

Прозора паралель виникає й через авторську деталізацію змісту прохання «злих едомлян»:

«Розкажіть нам пісню вашу,/ Може, й ми заплачем./ Або нашу заспівайте,/ Невільники наші».

«Суть запропонованої ворогами альтернативи вочевидь наштовхує читача на роздуми про мову або вірність рідним пісням. Поет осучаснює відповідь поневолених євреїв «едомлянам», наголошуючи не стільки на неможливості співати святі пісні на чужині, скільки на несумісності самого співу в полоні», – пише та сама Ірина Даниленко.

«Якої ж ми заспіваєм?../ На чужому полі/ Не співають веселої/ В далекій неволі» (пор.: «Як нам пісень Господніх на чужій землі співати?», вірш 4).

Мотив полону підкреслено й завдяки змінам, внесеним у формулу клятви полонених не забувати Єрусалим: «І коли тебе забуду, Ієрусалиме,/ Забвен буду, покинутий/ Рабом на чужині» (пор.: «Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця!», вірш 5).

У закінченні Шевченко відтворив близько до оригіналу моління полонених про покарання «едомлян»: «І Господь наш вас пом’яне,/ Едомськії діти,/ Як кричали ви: „Руйнуйте,/ Руйнуйте, паліте/ Єрусалим!..“» та пристрасний прокльон Вавилона:

«Вавилоня/ Дщере окаянна!/ Блаженний той, хто заплатить/ За твої кайдани! Блажен! блажен! Тебе, злая,/ В радості застане/ І розіб’є дітей твоїх/ О холодний камень!».

Версія переспіву 136 псалма Митрополита Дософтея – найвідоміша з літературних обробок – є найбільш цитованим фрагментом зі всієї його лірики багатьма румунськими авторами, починаючи від Антона Панна (1794-1854, поета, композитора і фольклориста, одного з родоначальників румунської музичної фольклористики, діяльність якого значною мірою сприяла появі румунської літературної мови), до Моніки Ловінеску (1923-2008, відомого критика та журналіста, дочки академіка Євгена Ловінеску), якої журнал носить назву першого вірша 136 псалма «Біля ріки Вавилона» („La apa Vavilonului”), вибір назви не тільки естетичний, а також і біографічно виправданий (в цьому журналі зустрічаються всі важливі моменти життя румунських інтелектуалів: дитинство, юність, вигнання, перші роки на вигнанні, прожиті в полоні ілюзій, можловості відкритої боротьби проти комунізму, повернення до Румунії. Підтекст цієї книги презентує неадекватність Франції, домінованої прокомуністичними інтелектуалами і тільки кілька постатей, як Раймон Арон і Альберт Камю, були готові визнати докази руйнівних наслідків комунізму в Східній Європі).

Впливи цієї біблійної елегії знаходимо і в «Дойні» Міхая Емінеску, яка акумулює кілька композиційних формул та псалмову тематику, як доказує Ал. Андрієску, так само, як біблійний оригінальний текст перетворюється в дойну відчуження, про що пише і проф. Володимир Антофійчук у своїй статті «Псалом у творчості Шевченка та Емінеску. Компаративістичний аспект»: «У поезії Емінеску «Дойна» уловлюється відгомін кількох псалмів – 82, 108, 73, а особливо 136, (..). І прикро, що до тепер ми не маємо перекладу на українську «Дойни» Емінеску, бо це, так чи інакше, дуже цікавий промовистий твір у контексті і шевченкової поезії, і в контексті тих творів українських авторів, побудованими за мотивами 136 псалму. У вірші Емінеску помітний синтез біблійної стилістики і поетики популярної народної пісні з її щимким ліризмом, тобто Емінеску пропонує зовсім іншу форму переробки біблійного псалма. Викладене вище наводить на думку, що і Шевченко і Емінеску у своїх рецепціях псалтиря опиралися як на національні, так і на загальнокультурні традиції, створивши універсальні зразки, в яких національне пізнається крізь призму загальнолюдського, а загальнолюдське крізь призму національного».

Біблійні прозові вірші 136 псалма, поетично переспівані Митрополитом Дософтеєм, отримують велику виразну силу, тим більше, що їх об’єм подвоюється у порівнянні з біблійним оригіналом. «Доповнення» призначені для додатку нових конотацій у священному тексті, а вибір дієприслівників для дієслів «доповнених віршів» посилюють значення. Горе, пов’язане з неможливістю співу, а самопрокляття як ефект гіпотетичної зради пов’язане з проблематичним питанням мови, слова якої не можуть вимовляти, тим паче співати.

Поруч Сіону Дософтей відроджує й іншу державу, тобто свою рідну батьківщину. Псалом вібрує для нього, а разом з ним і румунська земля, яка знаходиться під його ногами.

Багато з українських та румунських літературознавців досліджували релігійний характер переспівів «Давидових псалмів» як Шевченка, так і Митрополита Дософтея.

Християнський світогляд Тараса Шевченка значною мірою сформувався під впливом його віруючих батьків. Батько Тараса – Григорій Шевченко – був грамотний і для свого середовища досить начитаний, любив переказувати життя святих і подвижників, але Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви і до релігії загалом. Таким чином, оцінки релігійності Шевченка «варіюють від образу упокореного християнина до суперечності його зовнішньої набожності „епікурейському” способу життя, і аж до оцінок постаті Шевченка як „богохульника” Російською православною церквою та як „атеїста” комуністичною ідеологією Радянського Союзу». Творчість Тараса Шевченка впродовж всього його життя, його листи і записи у щоденнику всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.

Після вивчення «азбуковника» Тарас Григорович перейшов до читання Псалтиря. За свідченням шкільного товариша Шевченка, приходячи додому після уроків, він довго просиджував над псалмами, захоплюючись їхньою поезією, декламуючи їх вголос. Богородський, за поширеним тоді у школах звичаєм, посилав його читати Псалтир над померлими; за виразне читання псалмів вголос Шевченкові давали дрібні гроші, які переважно забирав Богородський.

За словами Степовика, у радянському літературознавстві не любили писати про цей цикл переспівів, але коли писали, то наголошували на «громадянському звучанні» та «революційності» цих текстів. Так, радянський «Шевченківський словник» дає таке тлумачення: «Поет звертався до біблійних переспівів з метою своєрідної героїзації революційної боротьби». Також у словнику наголошується на співзвучності псалмів його власному стилю.

Аналіз художньої структури переспіву всіх десяти «Шевченкових псалмів» засвідчує, що він мінімально відходить від оригінального тексту, бо він напевне користувався церковнослов’янськими варіантами Святого Письма. У пошуку генетичних коренів та джерельної праоснови Шевченкових переспівів І. Дзюба констатує: «В його час не було ще перекладів Біблії українською новолітературною мовою; Житомирська Євангелія 1571 року, староукраїнською книжною мовою, не була йому знайома; користувався він російськими виданнями, що зберігали стилістику церковнослов’янської мови». Згадуючи про Житомирську Євангелію, відому в науковій літературі як Волинська Євангелія, яка є пізнішою версією Пересопницької пам’ятки і

містить лише новозавітні тексти, вчений очевидно дає зрозуміти, що це джерело могло би стати загальнолексичним орієнтиром уживання поетичної образности чи типової біблійної метафорики. Адже саме «Шевченкові довелося творити високий патетичний стиль нової літературної мови (якого не було до нього і в романтиків), беручи староукраїнізми з літописів, із „Слова о полку Ігоревім”, народних релігійних співів, кантів, колядок та українізуючи церковнослов’янські біблеїзми, вводячи їх в українські синтаксичні конструкції, „асимілюючи” морфологічно, максимально використовуючи можливості українського словотворення”.

За внутрішньожанровою класифікацією Шевченко здійснив переспів одного: благального (ляментального) псалма (43), двох подячних чи псалмів-гимнів (136, 149) та семи піснеспівів історично-повчального характеру (1, 16, 52, 53, 81, 93, 132).

З художньо-естетичного погляду, – на думку Ярослава Герасима, – особливої уваги заслуговують тексти 43 та три останні – 132, 136, 149. Спостерігаючи за моральним виродженням і духовною ледачістю як неспростовними національними гріхами своїх сучасників, поет бачить у цьому основну причину втрати покровительства небесного Творця, який, кажучи його словами:

«Покинув нас на сміх людям,

В наругу сусідям,

Покинув нас, яко в притчу

Нерозумним людям.

І кивають, сміючися,

На нас головами,

І всякий день перед нами

Стид наш перед нами».

Водночас соціокультурна настроєність переспівів має певну оптимістичну запрограмованість і скерована на утвердження віри у те, що морально-етичний консерватизм української нації об’єднає її представників у майбутньому спільному молитовному зверненні до Бога. А тому поет спершу потерпає від смиренної, внутрішньої самотности:

«Помолюся Господеві

Серцем одиноким

І на злих моїх погляну

Незлим моїм оком…»,

а в кінцевій редакції останнього, 149-го переспіву тріумфально торжествує:

«Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором

Серцем нелукавим»

Ось так «Давидові псалми» Шевченко спочатку побожно читав над вічним сном мертвих своїх односельчан, після чого по-мистецьки переспівав їх добірною українською літературною мовою для всіх «живих і ненарожденних» українців.

Як і славнозвісний переспів шевченківських «Давидових псалмів», так і переспів Митрополита Дософтея не втратив своєї літературної популярності та релігійної якості, як це трапилось з багатьма тогочасними творами. Митрополит Дософтей, як і Тарас Шевченко, віщував, що народ сприймає тільки те, що відчуває своїм, саме тому його переспів має глибокий національний характер.

„Psaltirea pre versuri tocmită” («Псалтир віршований») 1673 року викликав великий інтерес дослідників з багатьох точок зору і був предметом багатьх суперечок з різних приводів. Однак книга була і залишається скарбницею оригінальної поетичної мови з вагомим рукописним рухом. Сьогодні, на превеликий жаль, існують тільки дві

повні копії Дософтеєвого переспіву «Давидових псалмів» і обидві знаходяться в Бібліотеці румунської академії.

Кілька з Дософтеєвих переспіваних псалмів: 46, 48, 49, а головно 96, вийшли, так би мовити, із сто-рінок рукопису і увійшли в усність, перетворившись (з малими змінами) в різдв’яні колядки та пісні, як співають діти, колядуючи із зіркою (cântece de stea). Антон Панн видав їх вперше 1830 року в збірнику «Versuri muziceşti ce se cântă la Naşterea Mântuitorului nostru Isus Hristos şi alte serbări ale omului» («Музичні вірші, які співаються на Рожденство Спасителя нашого Іісуса Христа та на інші людські святкування»), після чого фігурують і в усіх подібних збірниках, які появились наприкінці ХІХ-го та на початку ХХ-го століть.

Покладені на ноти Дософтеєві псалми спочатку співали з нагоди різних церковних празників, після чого дяки увели їх в «шкільну програму» (у той час школа діяла у рамках церкви), а далі завдяки дітям, учням, старосвітські гімни перетворились на різдв’яні колядки.

Творчість Митрополита Дософтея була більш поширеною, ніж ми її уявляємо сьогодні. Вона була добре відома не тільки в молдавських краях, а навіть і в Трансільванії. В списку від 1758 року в містечку Ібішфалеу (сьогодні містечко Думбревень у повіті Сібіу) поряд з різними різдвяними піснями знаходимо два Дософтеєвих псалми, які бракують в колекції Антона Панна: „Domnul este tare, lăudat şi mare” («Господь Всемогутній, гідний похвали і великий») та „La apa Vavilonului, acolo şezum şi plânsam” («Над ріками Вавилона ми сиділи і плакали»).

Мова, відкрита Митрополитом Дософтеєм, це справжній парад поезії в румунській літературі, яка знаходилася під впливом візантійських поетичних гімнів. Разом з іншими різдвяними піснями, Дософтеєві псалми увійшли до вертепної струк-

тури. О. Гавріл Аргату у вищезгаданій статті наводить приклад, що в кінці третьої частини однієї з вертепних драм гурт колядників співає: „Domnul statu craiu-n ţară” («Господь був королем держави»), а це 96 псалом Дософтея, а на закінчення співають:

„Veniţi cu toţi împreună să ne facem voia bună” («Приходьте всі разом і розвеселимось») – це 94 псалом.

102 псалом – один з найбільш аналізованих псалмів Митрополита Дософтея, відновлює Давидові літанії, але через вплив народної лірики зменшується урочистий характер розмови з Господом. Таким чином, псалом набирає вигляду народної румунської пісні, особливо дойни, через пряме звернення грішної людини до божества. Тогочасна головна барокова тема „fortuna labilis” («мінлива доля») стає іншим лейтмотивом народної лірики: у своїй спробі знайти Господа, невдалій, але настільки потрібній для того, щоб заспокоїти своє неспокійне єство, поет відчуває себе самотнім

перед божеством: „Pleacă-ti auzul spre mine/ Şi să-mi hii, doamne, spre bine,/ Şi la ce zi te-oi striga-te,/ Să-mi auzi de greutate” . («Схили свій слух до мене/ І будь мені, Господи, для добра,/ І в той день, коли покличу Тебе,/ вислухав мій тягар»).

Усвідомлюючи опозицію між людським і божественним, між ефемерним і вічним, вираженим антитезою, що домінує увесь текст 102 псалма, людина під важким матеріальним тягарем приречена на безкінечне страждання – наслідок первородного гріха: „Că-mi trec zilele ca fumul,/ Oasele mi-s răci ca scrumul./ Ca neşte iarbă tăiată/ Mi-este inema săcată” («Проходять мої дні, як дим,/ Кістки мої холодні, як попіл./ Як жмут скошеної трави,/ Моє серце висушене»).

Відколи Господь вигнав людину зі свого раю, вона живе в трагічному вигнанні, мов у долині плачу, зі всіма важкими немилосердними наслідками: „Am mâncat pâne de zgură/ Şi lacrimi în băutură,/ De faţa mâniii tale/ Ce mi-ai dat de sus la vale” («Я їв хліб

із сажі/ і сльози пив,/ Перед обличчям гніву Твого/ Який Ти дав мені з висот в долину»).

Але в багатьох зі своїх пасалмів Дософтей прагне зобразити земний рай, насичений добром, щастям і душевним спокоєм.

Віршовані псалми Митрополита Дософтея підняли на новий еволюційний щабель румунську народну літературну традицію, його творчість є одною з найуспішніших транспозицій псалмів в особистому дусі, в дусі життя та історії румунського народу.

У шевченківському переспіві «Давидових псалмів» чітко помітна революційність, невід’ємно пов’язана з національними інтересами й релігійно-містичними переконаннями поета, зокрема з вірою Шевченка в ідеальний соціум, в якому справжня влада належить лише Богові.

Використані матеріали:

  1. Н.В. Науменко, Поетика псалмоспіву у творчості Петра Гулака-Артемовського,

Національний університет харчових технологій, м. Київ.

  1. Ірина Даниленко, Давидова Арфа й Тарасова Кобза: про «Давидові Псалми» Т.Г. Шевченка, Слово і час, 2014.
  2. Святе письмо старого та нового Завіту, Українське Біблійне Товариство, 1992.
  3. Mitropolitul Dosoftei, Forumul Creştin Ortodox.
  4. Nicu Gane, Dosoftei, Psaltirea în versuri,
  5. Прот. Григорій Розумовський, Пояснення священної книги псалмів.
  6. Loredana Оpăriuc, Versiuni ale Psalmilor la Dosoftei şi Şerban Foarţă.
  7. Дмитро Степовик, Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко. Киї, Видавництво імені Олени Теліги, 2013, с. 480.
  8. Г. В. Бондаренко, Декілька нових штрихів до біографії Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка, Київ, Видавництво Дніпро, 1982, с. 26.
  9. 10. Псалми давидові // Шевченківський словник. У двох томах. Київ, 1978, Т. 2, с. 133-152.
  10. Ярослав Гарасим, Псалми Тарасові: етноканонізація біблійного жанру. http://ntsh.org/

node/283

  1. Gavril Argatu, Dosoftei – mitropolitul poet al limbajului liturgic, htpp://www.crainou.ro/
  2. Dosoftei, Psalmul 102, lirica religioasă, htp://www.scrierile.com/

[1] Володимир Анофійчук, Псалом у творчості Тараса Шевченка та Міхая Емінеску: компаративістичний аспект, «Наш голос», № 214, квітень, 2012 р.

ХРИСТИЯН ЦЮДИК – П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН В ЄВРОПІ

tudic14 липня 2014 року  в «Спортивній газеті» („Gazeta sporturilor”) появилася стаття про п’ятнадцятирічного українця Румунії, футболіста – капітана футбольної команди юнійорів «Атлетіко» Мадрид, Християна Цюдика. Статтю підписує, інший українець з Румунії, спортивний журналіст Резван Луцак.

Християн Цюдик народився 11 листопада 1998 року в селі Репедя (Кривий), що на Мараморощині, селі, в якому через іррадіацію створену урановою рудою, яка видобувалась тут між 1970-1982 рр., десятки дітей після ’90 року, народжуються каліками.

Коли Християну було два роки, його батьки переселились до Банату, як це робило багато українських сімей з долини річки Рускови, до села Сантана, що в повіті Арад. Саме тут, в місцевій команді «Уніря» Сантана, Християн  гратиме від 2007 року до 2013, коли піде до своїх батьків, які працювали в Мадриді. Тут, у вересні того ж самого року, дає футбольні випробування, щоб увійти в команду юнійорів «Атлетіко» Мадрид. Випробування пройшли без жодних проблем, і вже через місяць він стає капітаном команди. Продовжує навчаня в Іспанії, незнаючи іспанської мови, але привикає до неї скоро, і відразу притягає симпатію викладачів.

«Викладач іспанської мови не повірив, що я граю в команді «Атлетіко», поки я не запросив його на один з мачтів, в якому мені вдалось забити два голи. Це так вразило його, що дав мені оцінку 10 і я зміг перейти клас», – весело розповідає Християн.

Франциско Руїз Саєз, тренер команди «Атлетіко», стає для молодого футболіста «другим рідним батьком». «Коли мої батьки і тітка, через брак робочих місць, були змушені покинути Іспанію, і я залишився тут сам, я не зміг відмовитись від «Атлетіко», бо Саєз допоміг мені дуже багато», – признається Християн Цюдик.

Зірка іспанського футболу нападник Дієго Коста, якого всі звинувачують у поганій поведінці під час гри, відразу подружив з нашим українцем, котрий обожнює його. «Був моїм найліпшим другом з першої команди „Атлетіко”, поки не перейшов до „Челси”, – розповідає Християн. – Ми зустрілися вперше на тренуванні, яке відбувалося на паралельних полях. Він подарував мені свою футболку з автографом». Після чого Християн часто зустрічався і розмовляв із зіркою збірної команди Іспанії. «Він завжди давав мені добрі поради, не тільки що стусується футбольної гри, а і буденного життя. В першу чергу, не радив мені курити».

Християн Цюдик вже розмовляв з представниками збірних команд юнійорів Іспанії, але, все ж таки, йому хочеться грати в Румунії. Офіційні особи «Атлетіко» порадили йому залишитись в Іспанії, де нього чекають кращі перспективи, ніж в Румунії.

«Поки що, мені треба розв’язати кілька проблем, що стосуються моїх документів, так що я б хотів грати в «збірній» Румунії. Думаю ти дав собі справу, який я амбітний, і як я хочу доказати свою амбітність і в Румунії», – заявив Християн Цюдик репортерові «Спортивної газети» Резванові Луцаку.

Ми гордимось, що маємо таких хлопців, як Християн Цюдик, і впевнені, що багато доброго ще почуємо про нього.  Тому бажаємо йому великих успіхів, і того щоб ніколи не забував, що він походить зі славного українського роду!

Підготував матеріал Михайло-Гафія ТРАЙСТА