«ДЕ КОРІНЬ, ДЕ ПОВЕРХНЯ», АБО БЕРЕГИ ПОЕЗІЇ ІВАНА КОВАЧА

Михайло Гафія ТРАЙСТА

             ImageФранцузький поет, історик і політичний діяч Альфонс де Ламартін казав, що поезія – «це найвеличніша форма, в яку може втілитися людська думка». Ось знову, в котрий раз,

думки Івана Ковача втілюються в збірку поезій, і як їм не втілюватись, коли ж він лицар

глибоких думок і великих мрій, господар метафор і крилатих слів, бо кожне слово поета – це добірне зерно, а не полова, яку відсіює час, його поезія – це свідчення не лише сили його таланту, а також і вміння бачити, відчувати красиво, творчо, посправжньому.

З літературною творчістю Івана Ковача я ознайомився ще в роки дитинства, коли дебютував у часописі «Новий вік», головним редактором якого був Іван Ковач. З тієї пори твори поета і прозаїка, – справжні літературні шедеври, – милі, близькі і рідні мені. Та кому ж вони не милі? Милі, рідні і близькі вони для всіх його читачів, бо «поезія Івана Ковача втілена з краси квітів, пташиного щебету, кольорів веселки, поцілунків вітрів та бур, пісень вод, непостійності хмар, жіночої мінливості, стійкості гір, радощів і смутку літ, чарівності красунь і грацій метеликів, усміху землі і хмурості неба, надій світанків і розчарувань присмерків…». Так характеризує Степан Ткачук поезію «страшного поета», як називає він І. Ковача в своєму «Слові про побратимів».

Писати про поета Івана Ковача не легко, а про його поезію ще важче, або, може, і не потрібно б нічого писати про неї, тому що вона сама говорить про себе, як говорить про

себе політ птахів, розквіт квітів, теплий подих полудневого вітру…

Поезія Івана Ковача тиха і мовчазна, як старі медальйони, і в той же час очевидна і

промовиста, бо в ній бушують відчуття минулого і майбутнього, в ній тане-в’яне копашильське піднебесся, коли поет «мов револьвер, до уст підносить квітку…».

Поезія Івана Ковача це не тільки тонко вишліфована лірика, бо в ній, окрім виразного емоційного ставлення автора до зображуваного ним довколишнього світу, на кожному кроці зустрічаємо глибокі філософські роздуми, пронизані екзистенціальним драматизмом, навіть трагізмом.

«Особливістю поетичного світу Івана Ковача є його постійний, безупинний рух, змінність, розвиток. Це поет, який не створює закостенілих віршованих канонів, а постійно йде до неосяжних обріїв досконалості, творячи власні секрети поетичної творчості», – пише про Івана Ковача проф. д-р Чернівецького університету ім. Юрія Федьковича Володимир Антофійчук.

Нову збірку поезій «Де корінь, де поверхня» Іван Ковач присвячує своєму дідусеві Андрію Ковачу – першому голові-примарю його рідного села Копашиль Карашсеверінського повіту. Батьківський поріг, рідний Копашиль, мила Чуга – найдорожчі скарби розтуленої, мов рана, душі поета, який повертається до них:

 

«Як вертаються солдати

З багнетом у серці,

свічою в руці…»

 

Повертатись поетичною згадкою-думкою до духовного коріння, до рідного місця

народження, до батьківського порогу для поета – це паломництво до святого непорочного храму дитинства, в якому так чарівно і безтурботно жити, поки воно не віднайдено, це «життя в  житті», поки в ньому не починаємо «хату-дім мурувати».

В житті кожного з нас існують два береги – той, від якого, сідаючи в човен життя і беручи в руки весло долі, відпливаємо і той, до якого кожен з нас обов’язково допливе. Берег, від якого ми відплили, це берег дитинства, молодості, радості, щастя, маминої пісні, батьківської ласки, дідівських казок, запах свіжого молока та хліба, перший поцілунок, фантастичні мрії, маленькі трагедіїї, таємниці, рідні стежки, земля, село… До цього можна

будь-коли повернутись згадкою, думкою, поезією, бо, як я вже писав, людина двічі живе

на світі: вперше в дитинстві й молодості, а вдруге – у спогадах про нього.

«Іду додому,

де весна стоїть

тополею при мості

через долю,

бо в небі традиційнім

затаїть

мене вона в страшнім

чарівнім болі».

Ось, яке воно повернення до рідного дому: страшне, чарівне і болюче, але поет не перестає іти до нього:

«Іще іду, іду,

де жде мене село

здивоване, струнке,

мов правда, –

то вдосвіта

чуже-чуже зело

добою ходить,

наче спрага.

Іду, бо неозорими

полями

блукає серце,

мов дорога,

грудьми веде

і шлеться берегами

прарідного червневістю

порога…».

Поет не забуває і про той берег, до якого допливе кожен з нас – берег смерті, бо поезія Івана Ковача, – це Альфа і Омега, начало і кінець, колиска і гріб, корінь і поверхня… А життя? «Життя, як вірш на білому папері»:

«Коли вітер завіє,

тоді спокій спочине.

Тоді смерть

забере мене

умовно й трепетно.

Замкненно».

Не знайдемо ні крихітки страху в рядках про неминучий кінець, який чекає на кожного з нас, а це тому, що справжні митці смерті не бояться, бо вони свідомі своєї безсмертності, вони не вмирають, а просто їх не стає:

«Скоро знову

нас не буде,

бо життя не дар,

а пакость…».

Я впевнений, що нова збірка Івана Ковача зустріне прихильність читачів, а її автор обдарує нас ще не одною такою збіркою. Бажаємо йому дубового козацького здоров’я, довгих років і незборимої сили духу!           

 

Anunțuri

Lasă un răspuns

Completează mai jos detaliile tale sau dă clic pe un icon pentru a te autentifica:

Logo WordPress.com

Comentezi folosind contul tău WordPress.com. Dezautentificare / Schimbă )

Poză Twitter

Comentezi folosind contul tău Twitter. Dezautentificare / Schimbă )

Fotografie Facebook

Comentezi folosind contul tău Facebook. Dezautentificare / Schimbă )

Fotografie Google+

Comentezi folosind contul tău Google+. Dezautentificare / Schimbă )

Conectare la %s

%d blogeri au apreciat asta: