ВУЙКО ФЕРІЩАК ПОВЕРТАЄТЬСЯ З «ЧЕСНИМИ ЖОНАМИ»

 Михайло Михайлюк                                                                                

Image

 Олександр Пушкін, працюючи над романом у віршах «Євгеній Онєгін», якось поскаржився своєму приятелю: «Знаєш, яку штуку втнула мені Тетяна? Вона вийшла заміж! Такого я не сподівався від неї!» (Тетяна – героїня роману російського класика).

            Про цей трафунок та про інші «штуки» літературних персонажів можна прочитати в прекрасній книзі есе «Золота троянда» російського письменника радянської доби Констянтина Паустовського. В одному з есе він пише, що літературні герої – плід письменницької уяви – у певний момент розгортання сюжету твору вже не підкоряються автору, чинять йому опір, набуваючи самостійності у своїй еволюції і «примушують» письменника діяти за їх волею. Отже, саме так вчинила і Тетяна, яку Пушкін, аби героїня роману не втратила художньої вірогідності, мусив видати заміж.

            І Михайло Трайста, продовжуючи описувати у своїй новій книзі кумедні пригоди вуйка Феріщака, міг би поскаржитися на «зухвалість» сільського баламута, осікнувши його: «Годі вже баламутити людей, вуйку! Гія би вже нарозумитись!».

            Та дарма! Михайлові Трайсті не вгамувати вуйка Феріщака, не втративши при цьому «золоте джерело» колоритності рідного села Верхнянки (Вишньої Рони), того світу, в якому вуйко Феріщак почувається, мов риба у воді, бо односельчани дають йому безліч нагод робити виграшні чи невдалі ґешефти, замишляти всілякі комбінації. Отож, вуйко міг би й відрізати: «Ти, синку, надто молодий, аби вчити мене! Що, хочеш зробити з мене ондьола? Не вдасться!»

            Справді, якби Михайлові Трайсті заманулось змінити натуру вуйка Феріщака, зробивши з симпатичного сільського баламута, прототипом якого був, як признається він в одному інтерв’ю, колоритний верхнянець вуйко Федя, найпоряднішого господаря і християнина, то звів би нанівець «сіль і перець» своїх гуморесок. (Наприклад, чи можна уявити «великого комбінатора» Остапа Бендера взірцевим радяньким громадянином, або бравого солдата Швейка – патріотом цісарської Австрії?).

            Бо вуйко Феріщак з «благословення» письменника, у чиїй пам’яті закарбовані і найпотаємніші закутки життя-буття рідної Верхнянки, наділений усіма рисами сільського «характерника»: він хитрий і водночас наївний, зловмисний і безобидний, хосенець і марнотратник, мудрагелик і сміхованець. А ці риси його вдачі могли зародитися і проявлятися тільки на грунті певних моральних вад односельчан, вуйко Феріщак будучи, таким чином, віддзеркаленням певного шару «мужицької» психології.

            Настійливе виведення на сцену Феріщака, а разом з ним цілої низки інших персонажів, без яких вуйко не міг би існувати, завдяки гострому перу гумориста Михайла Трайсти спричиняється певною мірою і до демітізації села та сільського люду як втілення всіх чеснот – візія, характерна народництву та етнографізму, яку згодом перейняли і письменники комуністичного «гарту», які звертались до сільської тематики. У них бідний селюк завжди чистий і чесний, і тільки глитай може мати негативні риси. Такими персонажами, зображеними з класових позицій, рясніє українська література, включно гумористична.

Цікава та річ, що Михайло Трайста ставиться до персонажів своїх гуморесок, насамперед до вуйка Феріщака, поблажливо, з ледь скритою симпатією, бо наче застерігає, що немає людини без світлотіней, без слабкостей, інакше життя було б нудне.

            Вивівши на уявну сцену чоловічу половину Верхнянки, автор не міг оминути і жіночу, і так світ побачили «Чесні жони» – п’єса, яку він називає «гумористичним народним образком у 3-ох діях». Розкішний це «образок», бо відхиливши занавісу сімейного «вогнища» верхнянців, він наче дає друге, вже сценічне, життя, перченим коломийковим співанкам, в яких вирують любовні пристрасті. Відкинувши традиційне замилування безхмарним подружнім життям (невдячна для гумору тема!), Михайло Трайста «безжально» оголює любовні інтрижки, перипетії молодичок, котрі заводять собі полюбовників, коротають з ними ночі тоді, коли законних чоловіків немає вдома. Автор не моралізує сільських грішниць, не вказує на них осудливо пальцем, а так веде дію, що вони самі попадають у ними ж розставлені хитрі пастки.

            У першому числі літературного журналу «Наш голос» я написав статтю «Де наша драматургія?». Відтоді минуло понад двадцять років і аж тепер у нашій літературі появився справжній драматург. Доказом цього є й те, що румунський варіант п’єси під назвою «Полюбовниці з марамороськими очима» був поставлений на сцені з гучним успіхом на сцену театром міста Слатіна, який зі своєю трупою був запрошений і до Мілано, щоби представити виставу для румунів, які працюють в Італії.

Тепер слово за нашими театральними гуртками. Та чи є вони у нас?

Михайло МИХАЙЛЮК

  

Anunțuri

Lasă un răspuns

Completează mai jos detaliile tale sau dă clic pe un icon pentru a te autentifica:

Logo WordPress.com

Comentezi folosind contul tău WordPress.com. Dezautentificare / Schimbă )

Poză Twitter

Comentezi folosind contul tău Twitter. Dezautentificare / Schimbă )

Fotografie Facebook

Comentezi folosind contul tău Facebook. Dezautentificare / Schimbă )

Fotografie Google+

Comentezi folosind contul tău Google+. Dezautentificare / Schimbă )

Conectare la %s

%d blogeri au apreciat asta: